Голубі троянди

Читателей на странице:

894

У шаленому вальсі вітер кружляв багряно-жовте листя. З неба спускалися на землю свинцеві пасма хмар. Було неприємно холодно.
Тетяна підняла комірець благенького пальта, натягла аж до очей зв’язану власноруч шапку — і аж тепер зрозуміла: не від холоду тремтить, а щось надривається й бентежить її всередині. Щоб скоротити дорогу додому, ступила в темну вуличку — і враз опинилася біля саду.
— Швидко перебіжу через сад, а там уже подати рукою до хати, — подумала про себе Тетяна.
Було трохи боязко, адже вона ніколи поночі не ходила цією дорогою. А сьогодні, щоб швидше сховатися від холоду, вирішила скоротити шлях. Ступила на садову дорогу і… каменем застигла серед мороку.
— Ні! Ні! Цього просто не може бути. Її коханий Василь ще на роботі, — оговтавшись, намагалася знайти виправдання чоловікові.
Хотіла пройти мимо та якась невидима сила тримала Тетяну на місці. Вона вже чітко бачила номер таких дорогих для неї голубих жигулів. Чому дорогих? Бо разом із коханим копієчку до копієчки складали, аж сімнадцять років леліяли мрію про власне авто. Удвох вибирали машину – і тільки голубу.
— Це під колір твоїх очей, моя кохана, — говорив Василь.
…Перед очима Тетяни за якусь мить пробіг цілий калейдоскоп їхнього двадцятилітнього подружнього життя. Ось вони пливуть на човні туди, де над водою красуються ніжно-білі лілії. Василь зриває одну й, лагідно посміхаючись, простягає Тетяні. Ось він підносить букетик незабудок, говорить, що це голубі очі його Тетянки. А це вже Василь стоїть під вікнами пологового будинку з букетом голубих троянд.
— І де він дістав їх? А таки дістав!
— Це тобі за доньку й за твої голубі очі, — говорив щасливий Василь.
… Ось вони вперше ведуть до школи свою улюбленицю Оленку. А ось щасливі милуються донькою на випускному вечорі. Згодом святкують вступ Оленки до вузу. І завжди разом, і завжди удвох. Їм усі по-доброму заздрили.
Тетяна довіряла своєму Василечку, як собі. Раділа від щастя й водночас боялася бути щасливою.
… Вона відступила за стару розлогу яблуню. Пелена сліз стуманила голубі очі. З неба впали перші краплини дощу.
Із авто до Тетяни долітав дзвінкий сміх. Заслані туманом очі бачили якусь метушню. Раптом клацнули дверцята — з’явився її Василь. Збуджений, веселий, він ураз опинився біля яблуні. Тетяна сполотніла: «А що як побачить? Скаже, що стежила. А хіба ж вона стежила?»
— Котику, ти де? — з машини вийшла струнка білявка.
— Я тут, моя красунечко.
— Боженько, та невже ж це її Василь називає когось красунечкою? — роїлося в голові.
Тетяна, зібравши в кулак усю силу волі, вийшла з-за яблуні. З несподіванки у Василя перекосилося обличчя.
— Що ти тут робиш? Стежиш за мною, дурепо?
— Василю, я не дурепа, дурепа та, що біля машини, а я — твоя дружина.
… Тетяна відкрила очі. Над нею схилилося до болю рідне обличчя.
— Де я? Що зі мною?
— Тетянко, моя голубоока зіронько, ти в лікарні, тепер уже все позаду. Слава Богу, обійшлося. Василь опустився на коліна й вимолював прощення.
— Пробач мене, Тетянко, хоча я собі ніколи цього не пробачу. Повір, вона з’явилася в моєму житті випадково. Вона не варта тебе. Ти — єдина, неповторна й така рідна. Ти – моя. Ми почнемо все спочатку…Чуєш, рідненька, ніхто й ніколи більше не стане на заваді нашому щастю. Якщо ти мене не вибачиш, то я цього заслужив. Але знай, Тетянко, я тебе кохаю так сильно, як весна сонечко, як лебідь лебідочку…
— Не треба, Васильку, годі, — прошепотіла Тетяна, — ти зі мною — і цим усе сказано.
… Із дверей лікарні вийшли двоє й попрямували до голубого авто. Вона тримала в руках голубі троянди, її голубі очі світилися щастям. З неба тихо опускалися на землю голубі сніжинки.