Читателей на странице:
Затулили небо хмари,
і засумував тим світ.
Неозоро, трохи тьмаво,
тягарем лягає гніт.
На душі зробилось чорно,
скніє вітер з комірця.
Чортик, мабуть, викрав сонце
та запаклював серця.
Гай, попіднімалась зелень,
рясно кропить землю дощ.
Але, чомусь, не весело,
сонечка нема або ж.
У туманах править морок,
поміж народу війна.
Поробились черстві, хворі,
впала на роду вина.
Ніби сонячні то бурі,
наче впав метеорит.
Отому такі понурі,
голова тому болить.
Та забули свою гордість,
що вона плямує світ.
Гонорять, що мають хорду,
еволюції похід.
Дивляться на світ крізь призму,
де властивості свої.
З негараздів кпин капризний,
швидше в двері подзвоніть.
Видатні такі поети
пишуть про красу й весну.
Неохота їм померти
за Вітчизну в цю війну.
Наче тінь, хоробрість позад,
а поодаль поготів.
Пильний капроокий позир,
йти вперед не захотів.
Тільки в сльози, квилить подих,
не затамувати біль.
Прикро, що є брак любові,
а відпущений час збіг.
Закомизилися вранці:
мокро, сиро, не до гри.
Прогрішили, стали бранці,
сліпо глянуть догори.
Наче дзвоном Алілуя,
але досі в душах гріх.
Жалісливо в ніч валують,
то не лисячий мо’ крик.
Кажуть: «Господи, ми тонем!…»
«Ми не бачили Тебе.»
Виправдовувань не вдосталь,
у душі коли шкребе.
Ми не бачили в людині,
втім, звичайної краси.
Спраги, страху, сліз вдовиних.
Квіту марев навесні.
Зопалу гнівили Бога,
мало світу, мало літ.
Змарнували час любові,
тож погіршився цей світ.