Читателей на странице:
Хмари затягнуті димом,
тьмяно зоріє туман.
Ніччю у тяжкі години
місяць надію тримав.
Плаче Пречиста Марія
гірко слізьми матерів.
Очі червоні мокріють,
ранок ледь-ледь змерехтів.
Пусткою хилиться небо
і розчиняється тло.
Видно десь просвіток ледве,
сонце іще не зійшло.
Всі відчувають загрозу,
як гуркотять літаки.
То не предвісники-грози
свіжої пори весни.
Чом Ти сумуєш зомліло,
Матінко Божа, тепер?
Людське піддали бо тіло
адже наругам померти…
Йде канонада зі сходу,
сипле яругами «Град».
Тьмариться кіптяво сонце,
спокій «наш брат» відібрав.
Каїна палена жертва
заздрістю серце пече.
Серце безсовісне мертве,
нікуди вже не втече.
Гріх братовбивства догонить,
крові не хоче земля.
Лиш д’яволиций погонич
з гніву всім радість зім’яв.
Топче чоботями нелюд
щойно ще юну весну.
Ним погвалтоване небо
кару зсилає міцну.
Помстою кличуть до Бога
осиротілі малі.
В пекло відкрита дорога,
місця нема на землі.
Зрадою висне Іуда,
на перехресті путі.
Зганьблений світ самосудом
цівкою з рани потік.
Злочинам воєн пробачень
навіть від Бога нема.
Ось чому Матінка плаче,
бо залишилась сама.