Читателей на странице:
Чомусь хотілося у сутінки втекти,
щоб світло дня мене не наздогнало,
втекти туди, де небо заціловують зірки,
але ж я на землі зробила зовсім мало,
ще пророста посіяне зерно –
врожай його по осені збирають,
нога моя не стала в стремено,
початок є, але не видно краю,
ще веснами цвістиме пишний сад,
і скільки ще всього не пережито,
зустріну не один я зорепад,
теплом ще довго тішитиме літо,
хоч осінь і підкралась вже давно,
душа ще літо відпускать не хоче,
у кольорах дивлюся я кіно,
кохання зігріває і лоскоче.
Чого ж у сутінки так хочеться втекти?
А відповідь проста і однозначна:
щоб зрозуміть: мені там не знайти
свого земного найсвятішого причастя,
і усвідомить серцю і душі,
що я щаслива тут, де сад і квіти,
коханого слова, де наймиліші,
і де сміються мої внуки й діти.
Світлина з мережі Інтернет