Читателей на странице:
Заростають дитинства стежини…
Бур’яни і розруха довкола…
А я ж ними ходила до школи
Ще, здавалось, вчорашньої днини!
Все зникає, немов Атлантида…
До цеглини, до ржавого цвяха!
У жебрацькі вбирається лахи…
Дотягнути б хоч як до обіду…
А колись звідусіль щебетало
І квітчалося, і гомоніло…
Тільки зникло… неначе згоріло
Чи в кишені чиїсь осідало…
Мій малий острівець України…
Та за ним же заплаче і крига!
Може, час до Червоної Книги?
Так болить… Я стаю на коліна!
М’якосердно прости нас, благаю!
Розпинав хто, а хто – лиш дивився,
Та злякався він чи розгубився –
Не боровся за цей клаптик раю.
Вірю я, що сповзе та полуда,
Стане зрячим і серце, і очі,
І село колись кожен захоче
Не топтати, а вивести в люди!
ID Премиум-автора: PA7537327
[ratings]
Дуже актуальна тема..
І це сумно. 🙁
Оксана, спасибо!
И Вам спасибо большое, Мария! ???