Читателей на странице:
Куди іду я стежкою життя?
Не знають тихі маки при дорозі,
Замріяно зітхають верболози:
Куди літа все квапляться-летять?
Спішу туди, де неба й трав злиття,
Де райдуга крізь дощик тонкосльозий
Відпочиває на духмянім стозі –
Громи примовкли… вже не гуркотять.
На власну стежку вийшла ще дитям,
Раділа тата й мами допомозі.
У кров я позбивала ноги босі –
Мінялась швидкість з силою тертя…
Ціную кожен день свого життя,
І вірю в кращий із усіх прогнозів.
А – скажете – каміння при дорозі?
Мій Ангел знов крило мені простяг…
/Надихнула картина Герхарда Несвадба «Пшеничне поле»./