Читателей на странице:
Вечір опускав все нижче плечі,
Перламутри кидав на траву,
Місяць зорі вистрелив картеччю
І розсипав в небі наяву.
Їй заходив в душу пізній вечір
І торкав тремтливо ту струну,
Що давно не грілась в холоднечі
Осінь не одну і не одну зимУ.
Бо в душі і в серці її рани,
Доля їх насипала сповна,
Рани повнили і чакри всі, і чани,
Їй здавалось, що життя нема.
А сьогодні сталось все раптово…
Боже, як же грав той саксофон!
Він до себе поманив святково
Й запалив вогнем в душі їй фон.
Очі стрілися з його очима,
Билось серце із мелодією в такт,
Кожна нота так була значима…
Раптом тиша… І малий антракт…
Він ішов із тисячі доріг до неї,
Щоб зустріти зоряний цей вечір,
Квіти ніс, коштовні ніс камеї
Й почуттів гарячих всю предтечу.
Ніби юні, узялись за руки,
До світанку загубилися в лугах,
Ні на мить не прагнули розлуки,
Відчували ніжність і тепло в словах.
А під ранок знову саксофон…
То любов мелодію писала…
У душі, мов тихий камертон,
Й нота в серці першої октави.
Світлина з мережі Інтернет