Читателей на странице:
Чотири роки, як піщов, пройшло.
Міцний наш лебідь склав навіки крила,
Коли матуся небеса молила,
Піднявся лебідь білий над селом.
Як ти пішов, закрила хмара світ,
Самотня хата – мов пташина клітка.
Лишилася згорьована лебідка –
Зарано закінчив ти свій політ…
Так порожньо в сімейному гнізді,
Вчувається у тиші стукіт серця.
У мами спогад зранений озветься
З часів тих, як були ви молоді.
Ти прилітаєш в наші світлі сни –
Несеш на крилах у знайомі весни…
Прокинусь – і в тумані лебідь щезне,
Як хочеться, щоб хтось тебе спинив!
Та знов щезаєш птахом за межу,
Хоч, мабуть, і лишитися не проти.
А я про тебе спогад бережу
У хвилях смутку й вічної скорботи.
Роки рубцюють слід глибоких ран,
Усе життя нести нам біль від втрати.
Впаде в долоню сніжний сум пера,
Коли вві сні ти будеш прилітати…
Не спиться вдома мамі, як на гріх,
Вона одна живе у пустці-хаті.
У снах ти поспішаєш на поріг,
Туди, де будуть вічно виглядати.
О тату, у раю ти попроси,
Щоб мамина горіла довго свічка.
Хай Бог пошле здоров’я їй і сил,
Всім серцем я цього для неї зичу!
…Твоя душа в небесній висоті,
Та відчуваю, знаю – десь ти поряд.
І все шукаю у яскравих зорях
Сумного лебедя, що рано відлетів…