Читателей на странице:
Куди іду я стежкою життя?
Не знають тихі маки при дорозі,
Замріяно зітхають верболози:
«Куди так роки поспіхом летять?»
Спішу туди, де неба й трав злиття,
Де райдуга, крізь дощик тонкосльозий,
Відпочиває на духмянім стозі –
Громи примовкли… вже не гуркотять.
На власну стежку вийшла ще дитям,
Раділа тата й мами допомозі.
До крові позбивала ноги босі –
Мінялась швидкість з силою тертя…
Кохання серце рвало на дрантя –
Хилилася, підкошена, в знемозі.
Та йшла вперед, крізь спеку та морози,
Мій кожен крок лунав серцебиттям.
Ціную кожен день свого життя,
І вірю в кращий із усіх прогнозів.
А – скажете – каміння при дорозі?
Мій Ангел знов крило мені простяг…
/Надихнула картина Герхарда Несвадба «Пшеничне поле»./
Щира й сповнена любові до життя поезія! Пані Марино, нехай віднині Ваша життєва дорога буде рівною і гладенькою і Ангел завжди простягає Вам крила!
На все – воля Божа. Людина так влаштована – сподіватися на краще. Дякую за теплий коментар, пані Валентино.