Читателей на странице:
/анапест/
Розсипає сумне сніговій
Під завісу самотнього вечора.
Хуртовину думок із далечі ту,
Розчиню у душі, ледь живій.
Все кружляє їх вічний танок,
до землі припадає заметами.
У снігу – я і ти – силуетами,
а сніжинками – рій помилок…
То ж не гріє вже тепле пальто,
сніг в волосся із міді вплітається.
І, мов пух, заметіль огортає ця,
Хоч не бачить, крім мене, ніхто…