Читателей на странице:
Поетка дивилась в вікно серед ночі,
Мережила строфи… цілував місяць очі,
Навіяла зірка їй думи сумні:
Чи справді поети бувають одні?
Вони у польоті як вільнії птахи,
Лиш крилами роблять невидимий нахил.
Поетам не треба кордонів і меж,
Летить в синю даль поетичний кортеж.
Поет – як романтик, у мріях душа,
Аж поки напише рядочки вірша.
У жертву він може себе принести,
Про це між рядками вичитуєш ти.
Він душу свою залишає в віршах,
В елегіях, одах, щоб дар не зачах.
Щоразу вітер напина як вітрила,
Всевишній Пегаса дає йому крила.
У творах живе поета душа,
Її він, як скарб, у рядках воскреша,
Болить йому доля народу свого,
І слово рятує не одного.
Від Бога людина поет на землі,
Він совість свою не загубить в імлі,
За неї на жертву він ладен іти,
Йому відкриваються нові світи.
Барви в душі, океан відчуттів,
Роями летять тисячі його слів,
Поет – це від Бога, віршами п’янить,
Кохає, сумує, веселий за мить.
Він різний, немає кордонів і меж,
Прекрасного прагне як кожен з нас теж,
Пускає у землю він творче коріння,
Лишає найкраще він всім поколінням.
Крізь серце своє пропускає він світ,
У нього на всі є питання отвіт…
Поетка дивилась в вікно серед ночі,
Мережила строфи… цілував місяць очі.