Злодійка

Валентина Пошкурлат

Читателей на странице:

Сонячний весняний ранок, а в Поліниній душі коти шкребуть – сіро й похмуро. Вона не спала цілу ніч. Думки джмелями роїлися в її голові.
– Хто та жінка? Що їй треба? Чого вона стежила за мною? А на запитання «Що вам треба, тітко?», нічого не відповівши, пішла геть. Поліна про цей випадок не сказала нікому, навіть рідній матусі, з якою завжди ділила і радощі, і тривоги.
Минув місяць. Таємнича жінка більше не з’являлася.
– Мабуть, божевільна, – подумала дівчина, – бо очі якісь дивні, кралася, наче злодійка.
Одного разу Поліна поверталася зі школи й помітила за кущами ту саму жінку…
– Мамо! Матусенько! – перелякана дівчина вбігла в хату.
– Донечко, голубонько, що з тобою? – Марія кинулася до дочки.
Поліна мовчала.
– Доню, не мовчи. Що трапилося?
– Нічого, мамо, там… гадюка…вона по дорозі повзла… я злякалася.
– О Господи! Та тож не гадюка, тут вони не водяться, то вуж, – Марія перевела подих. – Слава Богу, що нічого не трапилося, ти мене так налякала.
Марія обняла доньку й ніжно-ніжно поцілувала.
…Біда прийшла тоді, коли її ніхто не чекав, і жахливим смерчем увірвалася в Полінине життя. При обстеженні голови в Марії виявили злоякісну пухлину. Жінка довго тримала це в таємниці. Та хворобу, на жаль, не обдуриш – вона брала своє, щодня пожираючи, як ненаситний звір, здоров’я Марії.
– Матусенько, що з тобою? – допитувалася Поліна, коли бачила, що Марія тала на очах. Лице, на якому вигравав рум’янець, ставало все блідішим і блідішим.
– Та нічого, доню, це в мене той період, який доводиться пережити кожній жінці. Я – не виняток. Отож, рідненька, не хвилюйся.
…Поліна поверталася додому в доброму настрої, бо довідалася, що вже на кінець травня стала студенткою київського вузу. Раптом відчула на собі чийсь погляд, різко підвела очі й побачила ту саму жінку, що колись, як їй здалося, стежила за нею.
– Дівчино, – обізвалася жінка, – ти повинна вислухати мене.
– Що вам треба, тітко, і чого це я повинна вас слухати.
– Я знаю, що тебе звуть Поліна, але це ім’я дане тобі пізніше, а спочатку ти була Оленою.
– Про що ви говорите? Хто ви така? Я не хочу вас слухати!
– Ні, Поліно, мусиш вислухати. Я тобі не ворог, а твоя … мати.
– Що ви, тітко, верзете? Ви, напевно, божевільна. Ідіть своєю
дорогою й не чіпайте мене, чуєте, не чіпайте! Я не хочу більше вас бачити!
Поліна люто глянула на незнайому жінку і, як сполохана куріпка, швидко почала віддалятися. Коли ступила на подвір’я, враз відчула щось неладне. У такий час мати завжди поралася у дворі, а сьогодні її чомусь не видно. Сполохане серце ще дужче забилося. Дівчина за мить опинилася в хаті й від побаченого сполотніла: Марія без свідомості лежала біля порога.
– Мамо! Матусю! – несамовито закричала вона.
Та Марія лежала нерухомо. Поліна лише на мить втратила над собою контроль, але швидко оговталася й тремтячою рукою набрала номер швидкої допомоги.
Марію помістили в реанімацію. Дівчина на колінах ублагала головного лікаря дозволити їй залишитися біля матері.
Ніч для Поліни була нескінченно довгою. Та ранок, який заглянув у вікно реанімаційної палати, приніс радість – Марія відкрила очі.
– Доню, моя ясочко, – ледь ворушила губами хвора, – мені вже добре, іди додому, відпочинь.
– Що ви, матусю, я не втомилася. Я тебе не залишу, допоки ти
не одужаєш.
– Донечко, я прошу тебе, іди відпочинь, зі мною все буде гаразд, іди, моя квіточко.
Марія хотіла приголубити доньку, та рука не слухалася.
– Полінко, іди вже, а мені поклич лікаря.
Дівчина ніяк не могла переступити поріг реанімаційної. Їй здавалося, що як тільки вона піде, – мама знову втратить свідомість. Раптом двері відчинилися – і до палати зайшов лікар.
– Миколо Кириловичу, – ледь чутно промовила Марія, – скажіть Поліні, щоб ішла додому та відпочила, що вже все минулося.
– Так, дитино, тобі краще піти додому. І не треба приходити
сьогодні, адже хвора буде цілий день на процедурах. Прийдеш, Полінко, завтра.
– Гаразд, Миколо Кириловичу, – сказала Поліна й тихо зачинила за собою двері.
… Дівчина ніяк не могла заснути – вона ще ніколи не залишала-
ся в хаті одна. І тільки перед ранком Поліну зборов сон , але раптом вона схопилася, мов ошпарена – її кликав матусин голос.
– Матусенько, я зараз відчиню, я вже йду.
Поліна відсунула засув – на неї війнуло передвранішньою прохо-
лодою.
– Матусю, де ти?! – несамовито закричала дівчина.
Та на подвір’ї нікого не було. Поліна повернулася в хату, швидко
одяглася й ніби на крилах помчала в лікарню.
Микола Кирилович якраз виходив із палати, коли дівчина ступила на її поріг.
– Поліно, я хотів тобі телефонувати.
– Лікарю, що з мамою? Як вона?
– Дівчинко, будь мужньою, ми вже не в змозі допомогти Марії.
Ти повинна знати правду. Це останні хвилини її життя…
– Що ви говорите? – перебила Поліна, – я вам не вірю, ви розписуєтеся у своєму безсиллі.
– Шкода, але це так. У твоєї матері – злоякісна пухлина. Марія про це знала. Пухлину виявили рік тому, але від тебе вона приховала правду.
– Чому вона не зізналася? Чому носила біль у собі? Якби я знала про це, берегла б її, не давала нічого робити, – заплакала Поліна.
– Тому, дитино, і не сказала, бо хотіла тебе поберегти, – Микола Кирилович пригорнув дівчину до грудей. – А тепер, Поліно, витри сльози, збери в кулак усю сою волю й іди до матері, бо вона тебе кличе.
Поліна тихо підійшла до ліжка. На неї дивилися такі до болю рідні сірі матусині очі.
– Доню, – ледь ворушила губами Марія. – Я – грішниця, бо … украла тебе, і за це, мабуть, мене покарано. Я не хочу, щоб ти залишалася одна-однісінька на цім світі, тому знай, що десь є твоя рідна мати, знайди її.
– Мамо, про що ви говорите? – тремтячим голосом ледь видавила з себе Поліна, – ви одна єдина моя матуся й іншої я не знаю.
– Дитинко, тьотя Ліда, про яку я тобі не раз розповідала, насправді… твоя мати. Вона колись приїжджала, дуже хотіла тебе побачити, та я їй не дозволила, а адресу на всяк випадок записала, знайдеш у записнику.
– Мамо, пробач, але ніякої тьоті Ліди я шукати не буду. Мати в мене – одна.
… Наступного дня Марії не стало. Одну таємницю вона відкрила Поліні, а іншу забрала з собою.
Дівчина ще довго не спала ночами: їй учувалося, що мати кличе її.
Коли трохи пригасився біль утрати, Поліна згадала материні слова: «Я – грішниця, бо вкрала тебе».
– У кого вкрала? Чому? Чи правда це? – думки одна за одною роїлися в голові й не давали дівчині спокою.
Одного разу Поліна взяла аркуш і круглими літерами написала:
«Добрий день, тьотю Лідо! Мами вже немає. У неї була злоякісна пухлина. Поліна». І відправила ці кілька слів за адресою, указаною в записнику.
Через тиждень у двері постукали. Поліна вмить відчинила й закам’яніла – на неї дивилися вже знайомі очі, ті, що стежили за нею.
– Хто ви? – запитала дівчина.
– Я… Ліда, – якось невпевнено промовила жінка й упала Поліні в ноги, благаючи прощення.
– Не треба! Навіщо ви це робите? Краще розкажіть мені все, бо прощають не за сльози, а за правду.
…Тепер Поліна знала, що подруги Марія й Ліда волею долі опинилися в далекому Узбекистані. Там і познайомилася Ліда з крутієм Миколою, який дурив голови дівчатам та молодицям. Потрапила в Миколині тенета й красуня Ліда, а коли зрозуміла, хто він насправді, було вже пізно, бо носила під серцем дитину. Ліда хотіла покінчити з життям, та Марія, яка завжди була поруч, зуміла розрадити, заспокоїти, уселити надію на щастя бути матір’ю.
– Нічого, – говорила Марія, – якось удвох виростимо дівчинку (вона чомусь була впевнена, що народиться дівчинка). І подруга не помилилася. На світ з’явилася справжня богатирка – 4 кг 200 грам.
Марія дуже раділа Оленці (так назвали дівчинку), що не спускала її з рук. А Ліда навпаки: з кожним днем усе більше й більше ненавиділа доньку.
Одного разу Ліда не прийшла ночувати. Не було її й наступного дня. Заявилася десь через тиждень, сказала, що Оленка їй не потрібна, що Микола знову зве з собою, але без дитини. І ще Ліда повідала про те, що написала відмову від доньки. Марія не повірила, та подруга показала, як вона сказала, рятівний папірець. Ось тоді й «украла» Марія дівчинку – поїхала з Узбекистану в невідомому напрямку. А Ліда, як муха-цокотуха, літо красне проспівала, оглянутися не встигла, а вже старість підкрадатися почала. Тоді й повернулася в рідне село, та нікого вже не застала. Матір чужі люди поховали, хата лякала пусткою. Пусто було й у Лідиній душі. Отоді-то й згадала вона про Оленку. Цілий день голосила в пустій хаті, а наступного дня пішла в сусіднє село до далекої Маріїної родички. Благала, цілуючи руки, щоб та дала адресу Марії. Зуміла Ліда розтопити старече серце, тому й дізналася, де живе її донька, яку вже звати не Олена, а Поліна. Приїхала тоді в те село, знайшла Марію, та колишня подруга не дозволила Ліді зустрітися з дочкою. Тому й ховалася, як злодійка, за кущами, аби хоч одним оком поглянути на доньку. Та не стрималася й заговорила до дівчини.
– Якби ти знала, дитино, – крізь сльози промовила Ліда, – як боляче було почути: «Що вам треба, тітко?» і усвідомити себе злодійкою, адже сама в себе вкрала своє щастя. Згодом я ще раз приїхала, щоб поговорити з тобою. І знову не вийшло. А тепер ми залишилися вдвох. Отож вирішуй, Поліно, як бути.
Ліда закрила обличчя руками й вийшла з хати. Поліни довго не було. Раптом двері відчинилися й на порозі з’явилася не згорьована, а впевнена в собі дівчина.
– Якщо хочете, залишайтеся тут, – твердо сказала Поліна, але знайте: мати в мене була й залишиться одна, а ви для мене – тітка Ліда.