Неймовірне кохання

Светлана Камишна-Терещенко

Читателей на странице:

Сьогодні йому виповнилося 80 років. Він сидів біля вікна у своєму улюбленому кріслі- качалці, закутавшись у тепле, пухнасте покривало. За вікном світило ранкове сонце, і було видно, як крокує по вулицях весна, як радіє природа новому пробудженню, було чути як наспівують синички, радіючи, що пережили холодну зиму. Тільки його стомлене тіло було зовсім не радісним, було важко дихати і, як завжди, страшенно боліли суглоби. Як же вони його мучили останні роки! Чим тільки їх не натирав, що не робив, нічого не допомагало. Час від часу він промовляв сам до себе: «нічого не допоможе, бо старість не лікується».
«Як же швидко пройшло життя…»- міркував Віталій Миколайович. Озираючись назад, згадуючи якісь фрагменти вже минулого життя. А пам’ять обережно несла лише найяскравіші події, які тішили безнадійне життя.
Він згадав дитинство, де ще були молоді батьки. Мама така була молода, весела, весь час була у роботі. То десь у городі щось робить, то на кухні готує смачненьке. Як же смачно вона готувала вергуни і тістечка! А ще солодкою пудрою притрусить бувало — ото і радість малому!
Згадував, як сподобалась йому сусідська курка, така невеличка, ряба, наче зозуля. Матусю просив: купи, купи, нам таку курку. Поки сусідка не витримала і принесла курку, промовляючи: «Тримай, хлопче, коли вже так вона тобі до вподоби». Ой скільки щастя було від того! Все ходив за нею, наглядав, годував її.
У селі була свобода: бігав, де хотів, бувало, полізе за малиною між кущів, а там кропива як нажарить, ноги всі в пухірцях, чешуться, біжить до мами — плаче. Мама змастить чимось, пожаліє — і гей далі гулять. Пам’ятки далекого дитинства такі солодкі.
Пізніше батьки переїхали до міста, і Віталій пішов до школи.
Шкільні роки то були трудові будні і так хотілося швидко подорослішати. Мама весь час контролювала чи вивчив уроки, чи сходив на музику. Йому батьки навіть піаніно купили, хоч воно дуже дорого коштувало. Дуже хотіли, щоб з нього людина виросла. Віталій грав на піаніно щодня. Набридало страшенно, але інколи він це робив залюбки.
А в старших класах закохався в дівчинку, яка навчалася в одному з ним класі. То були перші неповторні почуття. Ось якраз вони стали тим пером, яке писало його долю.
Він часто згадував їх перші поцілунки, як вони тримали один одного за руки під час уроку і напевно нічого не чули з того, про що говорив вчитель. Чи до уроку було, коли на вулиці, як і тепер у вікно заглядала весна, співали пташки і почуття вигравали всіма фарбами душі.
Але так сталося, що їх доля розвела.
Згадуючи, він не міг зрозуміти й досі, чому так сталося. Якась дрібниця змінила їх життя. Вона вийшла заміж, а для нього це був чорний день. Він дізнався про це від її мами, коли його дівчина стала дружиною іншого чоловіка.
Він згадував і не міг зрозуміти, як дозволив відняти кохану.
Він прожив життя, намагаючись знайти таку, як вона: витончену, веселу, яскраву. Він весь час чекав, що цей шлюб буде коротким і він поверне її, але нажаль, такого не сталося.
У нього були жінки, але одружуватися він не поспішав, бо в його серці жила лише одна його нездісненна мрія.
Він присвятив своє життя мамі, бо батько пішов з життя рано. Він єдиний син, який мав доглядати за нею до останнього подиху. Він був гарним сином. Мати знала його печаль і намагалася його одружить, особливо відчуваючи, що її життя підходить до свого кінця. Марними були зусилля бідолашної жінки щось виправить. Коли він сідав за піаніно і починав грати, мати розуміла, що то сум грає на клавішах його душі. Вона нишком плакала. Їй було боляче бачити своє доросле дитя не прилаштоване. Нема ні жінки, ні дітей, самотній і сумний…
Віталій Миколайович дістав сердечні таблетки, що лежали неподалік і поклав під язик. Щось защемило серце. Він згадав останні слова мами: «Сину, ти кращий із синів, але я ладна була віддати всю твою увагу до мене заради твого особистого щастя. Ти романтик, яких не бачив світ, про тебе можна писати книжку, як ти зумів пронести своє кохання через все життя».
Віталій протягом всього життя в день народження коханої завжди телефонував вітаючи, або відправляв квіти, коли це було можливо. Він цей день пам’ятав завжди. Вони не бачились з нею роками, але у пам’яті вона жила поруч все життя і він не міг її забути. Чи то чари, чи доля — важко сказати.
Йому не вдалося її нічим вразити, щоб повернути, а йому так хотілось цього.
І ось він зовсім один. Старенький, стомлений життям, але все ще сповнений почуттів. Він знав про неї все. Вона жива була і досі, у неї діти, онуки, а у нього нікого, окрім кота і двокімнатної квартири, з вікна якої він дивився на людей.
Сусідка інколи допомагала принести продукти з магазину, а ще соціальна служба опікувалася ним.
Віталій Миколайович, приклавши останні зусилля, сів за стареньке піаніно, і клавіші заграли стару мелодію його кохання, та раптово музика перервалася і стихла, бо в той момент стихло серце, яке ще хвилину потому, могло боліти і любити…
Так, все скінчилося…
Він першим за неї відкрив двері у вічність.
Однак для інших життя ще тривало.
Перед старенькою охайною жінкою стоїть молодий чоловік з чорною папкою в руках. Звертаючись до неї, він промовляє: «Шановна пані, ви знайомі із Степаненком Віталієм Миколайовичем?» Жінка трохи розгублено, щось перебираючи у пам’яті, відповідає:» Так. Але я давно його вже не бачила і не чула про нього».
«Тоді, будь ласка, вислухайте мене, — промовив чоловік, —
для вас є дещо важливе, що я маю повідомити.
Віталія Миколайовича декілька днів як не стало. Він помер, але він залишив дещо для вас. Ось лист, який він заповів передати вам особисто, а ще на ваше ім’я він передав спадок: це його двокімнатна квартира й кіт, що жив з ним».
Жінка сиділа розгублено, не розуміючи, що це все значить. Вона, перепрошуючи, спитала чи нема тут якоїсь помилки, після чого чоловік дістав з папки листа і подав жінці. Вона збентежено, незграбно відкрила листа і почала читати:
«Моя сонячна, кохана жінко!
Хай буде добрим для тебе цей день, коли ти будеш читати цього листа. Я знаю, що ти здивована, бо пройшло багато життєвих років, які постали між нами, але не дивлячись на все те, я був поруч з тобою, моя єдина і кохана. Я за все життя не знайшов такої, як ти. Ти завжди стояла переді мною, як ікона, а інших я не бачив. Це не твоя вина, це моя вина, що я не зміг тебе відпустити із свого серця. Я весь час мав надію, що ми одного разу будемо разом, але не судилося. Я здаля дивився на тебе, спостерігав за твоїм життям. Ти змогла побудувати свою родину і бути щасливою, а я не зміг. Пробач, я мабуть божевільний, але так сталося, як сталося.
Я не буду довго тобі писати, скільки ночей ти снилася мені, я просто хочу, після своєї смерті залишити тобі все, що маю. Я мріяв, щось зробити таке, щоб вразити тебе, але при житті мені це не вдалося. Можливо, моя смерть подарує тобі і твоїм дітям пам’ять про мене. У мене, крім тебе, в цьому житті була тільки мати, але й вона вже пішла з життя…
Вона випустила з рук листа, і сльози пролились з очей цієї старенької жінки.
Тільки тепер вона знайшла відповідь на своє давнє питання.
Він снився їй все життя, хоч вона ніколи про нього не думала. Вона не розуміла, чому він час від часу їй сниться, пройшло все життя, а він снився. Тільки цей лист дав відповіть на це питання.
Цю жінку звали Софія, і вона просила близьких допомогти їй зробити те, на що він заслуговував. На його могилі установили дорогий пам’ятник, на якому було написано: » Я прожив у коханні». У вазі і зимою, і влітку стояли свіжі квіти, які навіть після смерті Софії дарували пам’ять і подяку за його тиху, віддану, неймовірну любов.

Невероятная любовь
(перевод на русский)

Сегодня ему исполнилось 80 лет. Он сидел у окна в своем любимом крисли- качалке, закутавшись в теплое, пушистое покрывало. За окном светило утреннее солнце, и было видно, как шагает по улицам весна, как радуется природа новом пробуждению, было слышно как напевают синички, радуясь, что пережили холодную зиму. Только его усталое тело было совсем не радостным, было трудно дышать и, как всегда, очень болели суставы. Как же они его мучили последние годы! Чем только их не натирал, не делал, ничего не помогало. Время от времени он говорил про себя: «ничего не поможет, потому что старость не лечится».
«Как же быстро прошла жизнь …» — рассуждал Виталий Николаевич. Оглядываясь назад, вспоминая какие-то фрагменты уже прошлой жизни. А память осторожно несла только самые яркие события, которые радовали безнадежное жизни.
Он вспомнил детство, где еще были молодые родители. Мама такая была молодая, веселая, все время была в работе. То где-то в городе что-то делает, то на кухне готовит вкусненькое. Как же вкусно она готовила хворост и пирожные! А еще сладкой пудрой посыпьте бывало — вот и радость малом!
Вспоминал, как понравилась ему соседская курица, такая небольшая, пестрая, как кукушка. Мамочка просил: купи, купи, нам такую ​​курицу. Пока соседка не выдержала и принесла курицу, говоря: «Держи, парень, когда так она тебе нравится». Ой сколько счастья было от того! Все ходил за ней, наблюдал, кормил ее.
В селе была свобода: бегал, где хотел, бывало, полезет за малиной между кустов, а там крапива как нажарить, ноги все в пузырьки, чешутся, бежит к маме — плачет. Мама смажет чем, пожалеет — и гей дальше гулять. Достопримечательности далекого детства такие сладкие.
Позже родители переехали в город, и Виталий пошел в школу.
Школьные годы это были трудовые будни и так хотелось быстро повзрослеть. Мама все время контролировала выучил уроки, сходил на музыку. Ему родители даже пианино купили, хотя оно очень дорого стоило. Очень хотели, чтобы из него человек вырос. Виталий играл на пианино каждый день. Надоедало очень, но иногда он это делал с удовольствием.
А в старших классах влюбился в девочку, которая училась в одном с ним классе. Это были первые неповторимые чувства. Вот как раз они стали тем пером, которое писало его судьбу.
Он часто вспоминал их первые поцелуи, как они держали друг друга за руки во время урока и наверняка ничего не слышали из того, о чем говорил учитель. Или к уроку было, когда на улице, как и теперь в окно заглядывала весна, пели птички и чувство выигрывали всеми красками души.
Но так случилось, что их судьба развела.
Вспоминая, он не мог понять до сих пор, почему так произошло. Какая мелочь изменила их жизнь. Она вышла замуж, а для него это был черный день. Он узнал об этом от ее мамы, когда его девушка стала женой другого мужчины.
Он вспоминал и не мог понять, как позволил отнять любимую.
Он прожил жизнь, пытаясь найти такую, как она: изящную, веселую, яркую. Он все время ждал, что этот брак будет коротким и он вернет ее, но, к сожалению, этого не произошло.
У него были женщины, но жениться он не спешил, потому что в его сердце жила только одна его нездисненна мечта.
Он посвятил свою жизнь маме, потому что отец ушел из жизни рано. Он единственный сын, который имел ухаживать за ней до последнего вздоха. Он был хорошим сыном. Мать знала его печаль и пыталась его женит, особенно чувствуя, что ее жизнь подходит к концу. Бесполезными были усилия бедной женщины что-то исправит. Когда он садился за пианино и начинал играть, мать понимала, что это сумм играет на клавишах его души. Она тихо плакала. Ей было больно видеть свою взрослую ребенок не подвешенное. Нет ни женщины, ни детей, одинокий и печальный …
Виталий Николаевич получил сердечные таблетки, которые лежали неподалеку и положил под язык. Что-то защемило сердце. Он вспомнил последние слова мамы: «Сынок, ты лучший из сыновей, но я готова была отдать всю твою внимание ко мне ради твоего личного счастья. Ты романтик, которых не видел мир, о тебе можно писать книгу, как ты сумел пронести свою любовь через вся жизнь».
Виталий течение всей жизни в день рождения любимой всегда звонил приветствуя или отправлял цветы, когда это было возможно. Он этот день помнил всегда. Они не виделись с ней годами, но в памяти она жила рядом всю жизнь и он не мог ее забыть. То чары, или судьба — трудно сказать.
Ему не удалось ее ничем поразить, чтобы вернуть, а ему так хотелось этого.
И вот он совсем один. Старенький, утомленный жизнью, но все еще полон чувств. Он знал о ней все. Она жива была и до сих пор, у нее дети, внуки, а у него никого, кроме кота и двухкомнатной квартиры, из окна которой он смотрел на людей.
Соседка иногда помогала принести продукты из магазина, а еще социальная служба ухаживала за ним.
Виталий Николаевич, приложив последние усилия, сел за старое пианино, и клавиши заиграли старую мелодию его любви, и внезапно музыка прервалась и стихла, потому что в тот момент стихло сердце, которое еще минуту спустя, могло болеть и любить …
Так, все кончилось …
Он первым ее открыл дверь в вечность.
Однако для других жизнь еще продолжалось.
Перед старой опрятной женщиной стоит молодой человек с черной папкой в ​​руках. Обращаясь к ней, он говорит: «Уважаемая, вы знакомы с Степаненко Виталием Николаевичем?» Женщина растерянно, то перебирая в памяти, отвечает: «Да. Но я давно его уже не видела и не слышала о нем».
«Тогда, пожалуйста, выслушайте меня, — сказал человек, —
для вас кое-что важное, что я должен сообщить.
Виталия Николаевича несколько дней как не стало. Он умер, но он оставил кое-что для вас. Вот письмо, которое он завещал передать вам лично, а еще на ваше имя он передал наследство: это его двухкомнатная квартира и кот, живший с ним «.
Женщина сидела растерянно, не понимая, что это все значит. Она, извиняясь, спросила нет ли здесь какой-то ошибки, после чего мужчина достал из папки письмо и подал женщине. Она смущенно, неуклюже открыла письмо и начала читать:
«Моя солнечная, любимая женщина!
Пусть будет добрым для тебя этот день, когда ты будешь читать это письмо. Я знаю, что ты удивлена, потому что прошло много жизненных лет, появились между нами, но несмотря на все это, я был рядом с тобой, моя единственная и любимая. Я за всю жизнь не нашел такой, как ты. Ты всегда стояла передо мной, как икона, а других я не видел. Это не твоя вина, это моя вина, что я не смог тебя отпустить из своего сердца. Я все время надеялся, что мы однажды будем вместе, но не получилось. Я издали смотрел на тебя, наблюдал за твоей жизнью. Ты смогла построить свою семью и быть счастливой, а я не смог. Прости, я пожалуй сумасшедший, но так случилось, как случилось.
Я не буду долго тебе писать, сколько ночей ты снилась мне, я просто хочу, после своей смерти оставить тебе все, что имею. Я мечтал, что-то сделать такое, чтобы поразить тебя, но при жизни мне это не удалось. Возможно, моя смерть подарит тебе и твоим детям память обо мне. У меня, кроме тебя, в этой жизни была только мать, но и она уже ушла из жизни …
Она выпустила из рук письмо, и слезы пролились из глаз этой старушки.
Только теперь она нашла ответ на свой давний вопрос.
Он снился ей всю жизнь, хотя она никогда о нем не думала. Она не понимала, почему он время от времени ей снится, прошло всю жизнь, а он снился. Только это письмо дал ответил на этот вопрос.
Эту женщину звали София, и она просила близких помочь ей сделать то, на что он заслуживал. На его могиле установили дорогой памятник, на котором было написано: «Я прожил в любви». В весе и зимой, и летом стояли свежие цветы, которые даже после смерти Софии дарили память и благодарность за его тихую, преданную, невероятную любовь.