Читателей на странице:
На згубному морозі в’яне квітка,
Від пристрасті багряної горить.
І пелюстками хлипає повітря,
Не відпускає віри ні на мить.
Промовлене зростає знову слово,
Далеко, мов зоря на віддалі.
Поезія стає тоді солодка
За горизонтом сонця і землі.
Жіноче тіло, наче квітка слічна,
У таїні любові затремтить,
Жагою догорить, як жовта свічка,
Але не перестане світ любить.
Бажання пригадати радість вічми
Для співрозмовників ще залиша.
Кохання стрепенеться тільки вічне,
Вже не страждатиме з журби душа.
І серце зболене у снах замешка,
Немов дитя любові сколиса.
Стрічає рідна українська стежка,
Наймиловидніша з усюд краса.
Життя багатозначне неповторно
Відгукується віршами тоді,
Як ніжно й ощасливлено пригорне,
Неначе знову разом молоді.