Читателей на странице:
О земле з переораним чолом…
В. Симоненко
Тобі тернова випала дорога –
Хрести і прірва… Прірва і хрести…
Летять кудись розгнуздані тривоги
І палять за собою всі мости.
Століттями із зашморгом на шиї
Стогнала в рабстві, ниділа – жила…
І кидали у бруд тебе й помиї,
Хоч падала, – та гордо лик несла.
Сини плекали мову солов’їну,
А покручі топтали у багно,
І ненькою рекли чужу країну,
Бо їм байдуже… Їм усе одно.
О, натерпілась! Та терпиш і досі –
Тебе не плугом орють, а мечем.
І ніженьки твої не взуті – босі,
Порепані, взялись сухим коржем.
Чоло твоє покромсане, спітніле…
Та хто його розгладить, піт зітре?
І личенько змарніле, побіліле…
Чи сором нас колись-таки дітне?!
Ой, як затужить ненька Україна,
Плачем надривним серце зарида:
– О діти! Я ж у вас – єдина!
Хай віра щира вас усіх єдна!