Згорало небо підвечірком

Leon Clerk

Читателей на странице:

Згорало небо підвечірком,
птахи ховалися до гнізд.
Нагоди долі не вичікуй,
бо буде пізно. Йди. Стремись.
Від сонця китиця червона
на вітрі порхло мерехтить.
Природа – як свята ікона
натхненно свідчить кожну мить.
Краса дівочої подоби –
затамувати дихання –
несамовито перехопе
світанками десь тихими.
А ти, насичена любов’ю,
як ніжний блиск на дні роси,
чуття вгодовані напоєш.
До краплі дзбан перетруси.
Світились зорі, як вінчальні.
Каблучки клали на показ.
Комусь вже “гірко” закричали,
ухаменуйся, без образ.
Ще глупою здибались ніччю,
цілунки чола віншува.
Пекучу біль тепер засвідчу,
а плоть терпка, як не жива.
Ти утікала, наче місяць,
як перехожа світлом тінь.
Достатки програва на мізер,
принаймні, на хвилинку, стій.
Обличчя не відвернеш скупо,
бо сяйво істини сліпить.
І серце з заздрощів загупа
ціною стан перелюбить.
На небозвіздному потоці
у спеленалих пелюшках
стрічає ранок любо сонце,
ледь позіхнувши – о, заспав!
Твої повіки ніжно кліпа,
омиті в росах листв’яних.
Ти пахнеш дріжджами і хлібом,
від кольорових снів п’яниш.
Повився хміль парканом долі,
перетворивсь на живопліт.
Давай, її, малу, прихвалюй,
радіючи, лязь на живіт.