Читателей на странице:
Безвихідь… тупик… пустота…
Зачинились двері за тобою.
Вчора був потрібен ще комусь,
А сьогодні став уже ізгоєм.
В лабіринтах долі заблукав,
В безнадії опустились руки.
Захотів кричати на весь світ –
А відлунням – тільки тихі звуки.
Хто ж зодяг тебе в чуже пальто,
А на плечі кинув звіра шкуру.
Десь межа… і ти уже не ти –
Хтось привів до камери-обскура…
І згадавсь Набоков, Бруно Кречмар,
Магда-стерва і Роберто Гор.
В темряву впиваєшся очима:
– Де ж,– кричиш,– той світла коридор?
Тиша… Серед тиші – постріл…
Кречмар пада… Це кінець – усе…
Раптом – світло у кінці тунелю
На долоні херувим несе.
Спочатку дуже сумно… Але потім вже інша справа. Так і треба — надіяться та вірити у свою долю, у свій шлях!
Саме так, Олексію, я сказала своїй подрузі, котра нині в скрутній життєвій ситуації й додала, що вже бачу світлий промінь у її житті.