Читателей на странице:
Довкіл які чудові небосхили!
І горизонти, обрій, увесь світ!
Ми бачити красу доволі схильні,
Однак добро берем на устрій свій.
Жадаємо багатства, втіхи, слави,
Загострюємо власний кругозір,
Щоб красувалися на перших шпальтах,
І щоб автограф дати хтось просив.
Немає помилок ніде в природі,
Підпорядковано все доброті.
Живе творіння кожне у любові,
Але не в тій, якої ти схотів.
Біда і зло знаходяться в людині,
Найнебезпечніші ті вороги.
Ненависть, злобу, кривду викорінюй,
Сумлінням божевілля усмири.
Іде війна за кожну живу душу,
Як висотати працю, силу, глузд.
Хіба нас співчуттям тепер сокрушиш,
Від заздрощів скоріше угамуйтесь.
Прийдімо ми ще за життя до Бога,
Йому одному скласти лиш уклін.
Він є між нами в постаті Любові,
Пізнати можна, встаючи з колін.
Філософія Вашого вірша, Леоне, правильна й зрозуміла. Кожен навколо себе бачить те, що хоче бачити. Пригадую великого Довженка, який писав про те, що один бачить калюжу, другий – зорі. Як говорять, що кому.дано побачити. Так, “в природі підпорядковано все доброті”, але, на превеликий жаль, ми вносимо свої корективи в природу, стаємо не тими, ким маємо бути, ми забуваємо про гуманну рису – співчуття, ми наповнюємо себе заздрощами, ми перестаємо радіти разом перемогам і досягненням інших, ми прагнемо втіх, ми хочемо легких перемог і т.ін. Але ж ми забуваємо просту одвічну істину: життя дається лише один раз і його треба прожити так, щоб не було соромно за безцільно прожиті роки.
Дякую за змістовний і доцільний коментар, пані Валентино.
До чого ж гарно написано. Браво, Леоне!
Дякую Вам.