Читателей на странице:
Вона йшла волошковим полем,
Їй здавалось – краса розіп’ята.
Загубила вчорашнє щастя,
Чула порух лише маляти.
Голосила-кричала дуже,
Відчувала відчай і муки.
Знесилена, мокра, байдужа –
Упала, простягши руки.
Чому ж дала збій реборда,
І доля не вберегла?
Ще недавно спесива і горда,
Своє серце йому віддала.
Він погрався її красою,
Обіцянок насипав густо…
Сьогодні ж бреде росою,
У душі її пусто-пусто.
І не прагне вона вже жити,
Хоч під серцем кровинка б’ється .
Білугою хоче вити,
Та синочок її не здається.
Стука ніжками так уперто,
Не дає загубиться в полі.
А у неї ноги обдерті –
Йде назустріч своїй долі.
Наздогнав її красень-вітер,
Ніжно в щічку поцілував.
Прихилив їй до ніг квіти –
Й материнство подарував.
Уклінна пошана материнству. Болючіша тема, нагальна в сучасному світі. Може й більша за вірус. Бере за душу Ваш вірш пані Валентино.
Дякую, Леоне, за Ваш коментар, який також бере за душу! Адже багато жінок через необдумані вчинки лишають себе найбільшого щастя – материнства. Можливо, ці рядки заставлять когось задуматися й зробити правильний вибір у своєму житті.