Стежками дитинства… в нікуди

Читателей на странице:

1 147

Заростають дитинства стежини…
Бур’яни і розруха довкола…
А я ж ними ходила до школи
Ще, здавалось, вчорашньої днини!

Все зникає, немов Атлантида…
До цеглини, до ржавого цвяха!
У жебрацькі вбирається лахи…
Дотягнути б хоч як до обіду…

А колись звідусіль щебетало
І квітчалося, і гомоніло…
Тільки зникло… неначе згоріло
Чи в кишені чиїсь осідало…

Мій малий острівець України…
Та за ним же заплаче і крига!
Може, час до Червоної Книги?
Так болить… Я стаю на коліна!

М’якосердно прости нас, благаю!
Розпинав хто, а хто – лиш дивився,
Та злякався він чи розгубився –
Не боровся за цей клаптик раю.

Вірю я, що сповзе та полуда,
Стане зрячим і серце, і очі,
І село колись кожен захоче
Не топтати, а вивести в люди!