Валентина Пошкурлат

Небесне склепіння усіяне зорями
І ти у блаженстві під ними стоїш,
Осяяні зорі щасливими долями –
Ти подих натхнення свій затаїш.

В словах, які римами в’яжуть алею,
Поет, мов художник, малює картини.
Трояндами слів прикраша галерею
І в’яже співзвучні в разки намистини.

О трояндо, ти квітка краси!
Запросила мене вчора в гості.
Афродита із хвиль ти морських
І краси безкінечної простір!

Плаче серцем моїм Україна,
Її болі й страждання в мені,
Храми Божі й будинки в руїнах,
Лють ворожа гуля по землі.

Не журися, матусю, не плач ти,
Лиш приходь ти до мене щодня,
Щось не так я робив, то пробач ти,
І нехай не сумує рідня.

Мій вороне чорний, тобі років двісті,
А може, і триста живеш ти на світі.
Не каркаєш. Тихий. Десь твої діти…
Хотів ти із ними старість зустріти.

Оголені нерви душі
тремтять, як билина на вітрі,
хмари темні, густі
опустили плечі на віття.

У пантеоні мудрості віків,
На зламі всіх епох і поколінь,
Між найдрібніше писаних рядків
Піфон снує примарами сплетінь.

Бог є любов, любов є Бог.
Її багато не бува ніколи,
Із нею мій постійний діалог,
У світ життя прийшла відкОли.

Світ без любові похмурий, неприязний,
Сірий, пониклий – нема в нім життя,
Погляд його заскорузлий і грізний,
Сіра буденність і вовче виття.