Марина Зозуля

Хвилі, що несуться вгору-вниз,
Тішать під мотив веселих чайок.
Коло пірсу – ковзанка стрічає,
Полонить морський прощальний бриз.

/рондель/

Дзвінок Ваш не проб’є крізь заметілі:
Бурхливе море в зиму стало млявим.
Навіщо Ваше знов оте: «Моя ви?»
У простір мій прийшли. Чого ж хотіли?

Жовтіє листям день, що так беріг:
Не вдіяти тепер із ним нічого.
Так облітає, сохне давній спогад,
В прощальний вальс при світлі ліхтарів.

На листопад пустився мокрий сніг,
Приніс елегій смуту і журливість.
У передзим’ї – зніченість мотивів,
Що так близькі та віддані мені.

Глянь. яку красу знайшов –
Як і я рудий. пістрявий.
…І чому я знов – роззява?
Не маслюк це? Та ти шо?!

Має сад лозу гнучку,
Непроникну… Гей!
Чом закрився, їжачку?
Від лихих очей?

/бездієслівний акровірш/

Двобій червоного блаженства –
Вогненних панн величний герць.
Обидві – людям до сердець:
Багряні, вишукані жести.
І віт шляхетно-ніжна стрункість,
Й краси мудрованої батл,

/вільний переклад @Karoline Audace/

Осінню тишу листопад дражнив,
Церковні дзвони дбали про смирення,
В хустиночці, зі сріблом сивини,
Ти дбаєш за душевне откровення.

Чи була я щасливою? Так!
В казку осені крила несли.
Тайна, загадка, в маренні птах,
Вірна Муза… Весела й сумна…
Сяйвом кручі… Змієві вали.
Сонцелюбна я… Просто війна…

/бездієслівний акровірш/

Жоржинова краса,
Осінній листопад,
Вельон у згуслий сад,
Тумани на снопах.