Марина Зозуля

В натхнення незборимій силі,
Як в морі бачу я себе.
Мазками Муза на мольберт
Наносить шторму білі хвилі.

Вогненна паща – все фарбує в сіре,
Цей випускний написаний за нас:
Метелик у красу та світло вірить.
На фоні згарищ лине ніжний вальс.

Сьогодні дощ. Розмита авеню
Дрімає під яскравими вогнями,
Дві сотні кроків – зливою між нами,
Своїм ключем я двері відчиню.

Горять у морі золотавім соняхи,
обласкані промінням та зігріті,
Мов поцілунком тягнуться до літа,
і хвилюванням цим — забракло подиху….

Не переношу темряву, пітьму,
Тому у віршах — всім дарую світло.
Я сонячну поезію візьму,
І ці рядки, наперекір всьому,
Коханням запалю своїм розквітлим.

На вістрі олівця –
Залишу біль розгубленого світу,
Горять пусті надії, ніби смолоскип.
Печаль, що рве серця
я гумкою із вірша наче витру,
Та ти залишишся, бо в душу вріс-прилип.

Бабуся з онуком писали листа,
Скрипів інструмент дерев’яний в руці.
Маленький онук нетерпляче питав:
Яка таємниця в її олівці?

Спочатку в серці жевріло було —
зростає жар чуття того вогненним тиском.
Він душу роздягає наголо
І виділяє сонячне тепло,
Ударна хвиля…вибух зовсім близько.

Я читаю тебе з року в рік,
відчиняю міжпростірну браму.
Розумію тебе так же само –
через відстані, пам’ять і вік.

Скінчилася війна. Свою «Смуглянку»
Гвардійський полк почав… і рвались ноти…
Співали «старики» та «жовтороті»
Для льотчиків у вічному польоті
І згадували вечори в землянках.