Марина Зозуля

Читателей на странице:


/глоса/

Ти пішов. Моя кава сьогодні без тебе.
Зашарілась душа. Телефон, як звичайно, мовчить.
Ти мене розлюбив. Не вигадуй пояснень, не треба.
Я вже звикла до кави, що самотністю ранку гірчить.
(Шура Стріла. «Кава без тебе».)

От і згасло. Пожухло. Солодке – скувало морозом.
Листопадова казка (невдячна!) зривалась до неба.
І поезія раптом – бездушно змінилась на прозу.
Ти пішов. Моя кава сьогодні, коханий – без тебе…

Відгоріло. Лишило поверхні надуманий осад.
Тільки спалахом кожна тримається в пам’яті мить.
Моя осінь дощами захлипала зліва: «Все… досить…»
Зашарілась душа. Телефон, як звичайно, мовчить.

А душа – як листок, що тріпоче під кавовим вітром,
Жовтий сум я смакую, під осені гаснучий трепет.
Пам’ять шквалили зливи. Їх, впевнена, більше не зітреш…
Ти мене розлюбив. Не вигадуй пояснень, не треба.

Листопадом гірчить… Перемелеться, та не затреться.
Засичить завірюха, до теплого внадиться: «Цить!»
Крижаніє мій ранок без тебе і тисне на серце:
Я вже звикла до кави, що самотністю ранку гірчить.

© Марина Зозуля

ID Премиум-автора: PA2001527



Марина Зозуля

ID Премиум-автора: PA2001527

0 0 votes
Поставьте оценку
Подписаться
Уведомление о
guest

0 Комментарий
Inline Feedbacks
View all comments
0
Would love your thoughts, please comment.x