Читателей на странице:
Тоді давно на самому початку,
як тільки зорі сіяли блакить,
була ти славна, гойна і ошатна,
а я між зорями собі блудив.
Застав зненацька соромливий спалах,
мов вибух добрих з глибини чуттів.
Ти міцно й солодко тоді ще спала,
не наполохати б, не розбудив.
Сердешне тіло все палахкотіло,
живого трунку в затінку шукав.
На твоїх грудях розквітали квіти,
текла роса по білих берегах.
Приваблював чарівний мене мерехт,
проміння в очі ласкаво пекло.
Бентежно поривалось в незвість серце,
де все твоє єство – небесне тло.
Душа так пошепки благала світла,
довірливо відкрила вхід у храм.
Твоя усмішка ніжною розквітла,
захоплення ніде б не приховав.
Пилок будив із білої лілеї,
посеред ночі збуджено проснись.
Тож палко притулись до вуст близенько,
розцілувавши квапно вгору-вниз.
А краще пий для головокружіння,
згори донизу ліпше не дивись.
Мене собою ти приворожила,
міжгалактичний ніби скаче тиск.
Мов зупинився час і ціла вічність,
попереду кохання залюбки.
В твоїх очах тих пристрасних і слічних
щасливі милувалися зірки.