Конкурс прозы и поэзии «История любви»

Поздравляю от всей души победителей конкурса Леона, Светлану, Танзилю, Влада и Софью! Вы – замечательные, Ваши работы – прекрасные! Добра Вам, оптимизма, счастья и новых побед!
Искренне благодарю редакционную коллегию журнала за оценку моей работы, награждение дипломом и призовым фондом! Всему редакционному коллективу желаю весеннего настроения, радости в жизни, ярких событий и счастливых моментов!

БІЛИМ ЛЕБЕДЕМ У ПІДНЕБЕССЯ

  Їхнє кохання спалахнуло раптово і яскраво, як метеорит. Він для неї, єдиної, зривав у полі всі ромашки й волошки ( знав, що любила понад усе польові квіти), дарував власноруч зроблене намисто, вирізав із дерева фігурки тварин і малював для неї картини. Після одруження уся її кімната перетворилася на своєрідний храм – храм кохання, вічного й неповторного.

 Вона внутрішнім єством відчувала, що щастя не може бути так багато. Та сьогодні воно з нею, над нею, під нею. Вона упивається й насолоджується ним щодня.

– Надійко, я хочу, щоб у нас був власний будинок, великий, світлий, і щоб у ньому дзвінким переливом лунав сміх наших дітей, – з тривожними нотками в голосі сказав одного разу Володя.

– Так і буде, любий, хіба ж може бути по-іншому?

– Звичайно, кохана, так і буде …Та є, Надійко, одне «але»…

– Що може нам стати на перешкоді, Володю?

– Надійко, найпрекрасніша моя квіточко, ніколи й ніщо не стане між нами, та ми повинні пройти через випробування часом.

– Про що ти, Володю? Я щось не розумію тебе, – як сполохана куріпка схопилася з місця Надія.

– Кохана, вислухай мене, але пообіцяй, що сприймеш усе мужньо.

– Обіцяю, Володю.

– Надійко, ясне моє сонечко, із чого розпочати – не знаю. Як тобі сказати про це – не відаю. Головне, що я тебе сильно кохаю. І саме кохання допоможе нам пережити розлуку.

Надія сполотніла, серце забилося так, що ладне було вискочити з грудей, губи ворушилися беззвучно – у її очах застигла тривога.

– Надійко, ти ж добре знаєш, що на сході війна. Зайди-вороги плюндрують нашу землю. Я не можу залишатися осторонь, бо як же тоді дивитимуся в очі своїм дітям. Надійко, завтра я маю їхати… далеко… на схід… туди, де йде війна…

Вона хотіла закричати, завити, та не змогла – клубок підкотився до горла.

– Надійко, я – сильний, я – сміливий, я – живучий. Ти ж знаєш, що таких куля не бере. Через рік я повернуся, обов’язково повернуся, адже моїм ангелом-охоронцем буде наша любов, кохана.

Та вона вже нічого не чула. Летіла в прірву –  глибоку, темну, жахливу. Раптом дужі руки підхопили її, підняли високо, до небесної блакиті.

– Надійко, лебідочко моя, ти ж обіцяла бути мужньою, – схилився над нею Володя.

– Будь проклята та війна… будь проклята…, – шепотіли її вуста.

… Ішов дев’ятий місяць вимушеної розлуки з коханим. Надія носила під серцем плід їхнього з Володею палкого кохання.

… Сьогодні Надії приснився дивний сон. Ніби Володя читав їй красивий вірш про кохання, з якого вона запам’ятала лише два рядочки «…Лишь родственный услышав звук, И мир любовью, чистотою отзовется…» А тоді перетворився на білого лебедя, піднявся високо в небо і, розправивши крила, застиг у піднебессі.

Відчуття неспокою закралося в Надіїне серце. Вона тихо заплакала, зросивши подушку солоними краплинами сліз. Раптом болем різонуло живіт. Надія скрикнула, скрутилася клубком і покликала матір.

… Швидка повезла жінку до пологового будинку, а в цей час зі сходу летіла сумна звістка.

Надія народжувала важко, у муках, але сама. Хлопчик – справжній богатир, майже п’ять кілограмів.

–  Молодець, – сказав лікар, – мужня ти жінка! Дай, Боже, тобі мужності на все життя. Тримайся, Надійко!

–  І чому це Сергій Іванович так говорить? – подумала Надія.

– Як назвеш сина?

– Володею.  

– Розумниця ти, Надіє, – ніби аж зрадів лікар.

– І яка йому різниця, як я назву сина? Чому він так зрадів, ніби в його честь назвала? – розмірковувала жінка.

Не знала бідолашна, що білим лебедем злетіла в небо душа того, хто завжди дивитиметься на неї звідти зеленими очима кохання.