Читателей на странице:
Все метушня, все пустота…
Життя, як птах той пролітає.
Подивишся, а де мета?!
І з віком, наче б то, світає.
Усі зусилля, лиш парад.
Для чого?..Важко зрозуміти,
І зупинитися ти рад.
Але, так звикли люди жити.
До чогось прагнем, біжимо,
І часу плин непомічаєм.
Ось так усі і живемо.
Нас час назад не повертає.
А так хотілось би інакше:
Не бігти і не поспішать,
Дивитись в небо, бачить краще,
Між хмар замріяно літать.
І споглядаючи радіти,
Душею, тілом спочивать,
Та просто!.. Просто люди жити!
І час прекрасний не втрачають.
Вдивлятись в квітку і травинку,
І світ навколо помічають.
Не мить одну і не хвилинку,
А довго, все це споглядають.
Послухать пташку, бджілку, мушку…
Вони усі до нас кричать.
Але, не чує наше вушко.
Ми не навчилися літать.
А все живе і все віщує.
Про все розкаже дивний світ.
Багато він чого дарує…
Ми себе губим серед літ…
Светлана, очень хорошее стихотворение! Заставляет задуматься. “И в ритме века деловом, и в спешке нашей жизни куцей нам не хватает одного: остановиться, оглянуться”! – так бы я попытался резюмировать сказанное. Спасибо!
Спасибо, Владимир. Очень хорошо Вы сказали. Кратко, но ёмко.