23-41-12-1905

Скрипаль

Светлана Камишна-Терещенко

Читателей на странице:


Була осінь. Осіннє листя грало всіма кольорами на деревах, і душа співала від розкоші й різноманіття барв. Недаремно багато творів народжувалися саме цієї пори року. Письменники, поети, музиканти, художники так часто змальовували неперевершену осінню красу. Особливо «бабине літо», коли осінь пестила своїм теплом… 
Якраз у такий день він повертався з музичного училища, куди його запросили колеги як почесного гостя. Марко Семенович повільно йшов, розмірковуючи про те, як швидко настала осінь і як шалено летить життя. Він любив цю пору року і написав немало музичних замальовок на осінню тему. Сьогодні душу наповнював смуток, бо життя співало пісню «Осіння печаль». Защеміло серце, і Марко Семенович сів у парку на лавочку серед дерев. Він спокійно витяг з лівої кишені таблетки, які призначив лікар, і прийняв їх. Посидівши трохи, відчув, що біль стихає. Дістав з футляра скрипку, яку брав із собою на свято в музичне училище, погладив її, наче кохану жінку, ніжно притиснув до себе — й почали виринати жалібні звуки. Полилася тиха, сумна мелодія. Це була музика його життя. 
Злітало листя і кружляло в танці осені. На землі лежала яскрава ковдра, і було ще по-осінньому тепло. Він згадав, як малим, почувши скрипку, закохався в її тонкі, пронизливі звуки, що піднімали до самих вершин. Шестирічний Марко умовив батька віддати його до музичної школи. І відтоді музика стала  життєвим шляхом. Затим були музичне училище, консерваторія і бурхлива, сповнена яскравих подій молодість. 
Марко був дуже красивим, веселим, цілеспрямованим молодиком. Мав багато друзів, бо вмів товаришувати, і його обожнювали всі, кому пощастило бути з хлопцем поруч. Особливо його любили дівчата. Чисті сині очі Марка випромінювали світло любові до життя. Часто він залишався наодинці, щоб злитися з музикою, не помічаючи часу, поринути в ноти й на цих хвилях мріяти і любити. Як талановитий музикант Марко грав соло і в оркестрі, їздив на гастролі, бачив багато країн. Подорожуючи, споглядав чужоземну культуру, вивчав звичаї, однак завжди сумував за містом, де народився, розуміючи, що кращої країни, ніж рідна, нема в усьому світі. У колі товаришів розповідав усе, що його вразило, чим була цікава подорож. Друзі, жартуючи, намагалися з’ясувати, чи сподобалася йому якась закордонна панянка. Бо вже час одружитися. Марко грайливо відповідав: «Ой, хлопці, закохався в одну. Така ніжна, така тонка, обожнюю її! Кожного вечора зустрічаюся з нею і вже жити без неї не можу!» Товариші з широко розкритими очима в очікуванні затихали з надією почути ім’я дівчини. Тоді Марко з жартівливою усмішкою казав: «Її ім’я наймилозвучніше у світі, прекрасне до нестями — Скрипка!» Хлопці трохи розчаровано доводили, що Марко хворий на свою музику, вона віднімає його особисте життя, що від музики не народжуються діти…
Згадуючи про це, Марко Семенович на мить усміхнувся, поклав скрипку поруч, знов погладив її, як живу істоту. А думки понесли його далі — в ті далекі й водночас близькі часи.
На одному з концертів, які відбувалися в рідному місті, Марко побачив жінку, яка з першого погляду його вразила. Це сталося несподівано, коли вони випадково зіткнулися за кулісами філармонії після концерту. Їхні очі немовби зазирнули в душу один одному. У Марка вмить промайнула думка: «Так! Звичайно, це вона, моя Муза!» А вона, побачивши цього красеня, подумала: «Ой, які очі! У них можна втопитися!» Потім він вибачався за свою необережність, цілував її руку і казав, що готовий компенсувати моральний збиток, запросивши до ресторану, де вони зможуть повечеряти й познайомитися. Це була приїжджа співачка, яку Марко слухав із зали філармонїї і вже тоді розумів, що з ним щось коїться. Йому доводилося чути багато різних голосів і бачити багато талановитих виконавиць, але ніхто не торкався глибин його душі так, як ця молода співачка.
Звичайно, вона прийняла запрошення, сама не розуміючи, для чого це робить.
Вони сиділи навпроти один одного за столиком місцевого ресторану й, розмовляючи, розуміли, що ця зустріч невипадкова. Обоє були на одній хвилі. Марко, піднявши келих, промовив: «…А в неї очі колір ночі, волосся з блиском сонця, чи то на радість, чи на горе вона торкнулась донця». Ці рядки він придумав на льоту, не відводячи очей, зачарований і сповнений почуттів. Еліна, так звали молоду жінку, сиділа щаслива, але трішки приголомшена… Вона була заміжня. Щось з нею трапилося, коли побачила Марка, очі якого неначе затягували у вир. Еліна не розуміла, чому погодилася на вечерю з ним, всупереч своїм принципам, однак вона не змогла сказати «ні», це було схоже на магію. Того вечора їхні душі заспівали в унісон. Розмова була для обох цікавою і легкою, неначе знали одне одного все життя. Вони говорили про все, не торкаючись лише однієї теми — особистого життя, щоб не зіпсувати цього дивовижного вечора. А настрій справді був дуже піднесений і святковий. Марку так захотілося доторкнутися до цієї жінки, щоб через дотик відчути тепло її тіла. Він простягнув свою руку, взяв її тонкі довгі пальці й, ніжно торкнувшись губами, почав цілувати кожний з них по черзі. Нарешті наважився і промовив: «Я не знаю вашого сімейного стану, Еліночко, але відчуваю, що ви не самотня, однак не хочу вас втрачати. Про таку жінку я мріяв завжди. Я малював для себе цей образ, і тепер, коли це стало реальністю, не можу відпустити вас». 
Вона мовчала, бо говорити не було сил. Розповідати про своє життя, про шлюб зовсім не хотілося. Однак зізналася, що має родину. Зробивши паузу, промовила із сумом у голосі й в очах: «Життя складне, ніхто не знає, задля чого кожному з нас дається така доля. Наша зустріч збентежила мене, адже я вже давно обрала свій шлях, який здавався правильним. Однак життя вирішило випробувати мене, даруючи цю зустріч. Наш вечір я запам’ятаю, можливо, на все життя, але маю обов’язок перед родиною і завтра вже буду далеко від цього міста й від вас, Марку. Проте, зізнаюсь, сьогодні я щаслива, як ніколи раніше. Не думайте, що я легковажна, просто хочу залишити для вас цей вечір у пам’яті як особливий. Запросіть мене на танок. Я дуже люблю вальс. Хай це буде вальс нашої осені». Вона замовкла, сором’язливо опустивши вії. 
Він мовчки піднявся, підійшов до неї і, простягнувши руку, запросив на вальс, який щойно почали грати. Зала була майже порожня, і ці двоє, затамувавши подих, з дивовижною ніжністю вальсували удвох. Вони дивилися в очі один одному, наче намагалися запам’ятати цю мить на все життя. Марко щось почав говорити, але Еліна зупинила його, не дозволяючи порушити політ несподіваних почуттів. Музика кружляла молоду красиву пару у вальсі, й навіть офіціанти не могли відвести поглядів, розуміючи, що між парою вальсувала любов. 
Музика скінчилася, а вони, наче уві сні, продовжували танцювати, не зважаючи ні на кого. Вони мовчали, однак розмову почуттів вели очі. Її погляд говорив: «Пробач, я не твоя. Чому не зустріла тебе раніше? Я не вірила ніколи в кохання з першого погляду, і, мабуть, усупереч цьому життя мені тепер його подарувало». Він відповідав: «Я вірив у те, що одного дня зустріну тебе, таку не схожу на інших. Ти загадкова, ти прекрасна! І що нам робити? Ти не моя — я це розумію, але не хочу, не можу цього прийняти. Я так давно чекав на тебе! Благаю: залишся!» 
Вони отямились, коли підійшов офіціант і спитав, чи подавати десерт. Тільки тоді зрозуміли, що музика вже давно не звучить. Перезирнувшись, засміялися…
Їхні розмови не відчували часу. Проте він спливає швидко, особливо коли трапляється щось прекрасне. Треба було покинути приміщення, бо ресторан зачиняли.
Вони вийшли на вулицю, де осінь дарувала своє останнє тепло. Місто здавалося святковим від теплого світла ліхтарів. Марко запропонував Еліні зайти до нього на каву, а вранці він провів би її до потяга. Еліна не погодилась, розуміючи, що це ще більше ускладнить ситуацію. Залишався варіант гуляти по місту. Їм не було холодно, їм було добре разом. У парку вони сіли на лавочку, де Марко легенько обійняв її за плечі, щоб зігріти теплом свого серця, Еліна не заперечила. Замріяні, вони нагадували двох пташок, які, притулившись одна до одної, хотіли сховатися від буденності життя. 
…Уже усміхався ранок, і вони, трохи втомлені, стояли на пероні, чекаючи, коли прозвучить той гудок, який назавжди розлучить їх у цьому житті. І ця мить настала. Вони обійнялися, і Марко, не зважаючи ні на кого, цілував Еліну з усією пристрастю і любов’ю, бо розумів, що, можливо, востаннє. Так, вони більше не зустрілися. Потяг назавжди відвіз її в незнайоме йому життя.
Відтоді минуло багато років, іншої такої Марко не зустрів. Були всілякі жінки, але одружуватися з ними він не хотів. Мав надію, що вони ще зустрінуться з Еліною, але доля має свій сценарій. Пізніше Марко дізнався, що Еліна померла незадовго після їхньої зустрічі від несподіваної хвороби.
І ось він сидить на тій лавочці в тому самому парку, де колись осінь їм співала свій вальс. У його вже трохи змерзлих руках плакала скрипка. Сумно було згадувати все те, що не здійснилось і що не має вороття. Падало яскраве, пожовкле листя, яке в уяві Марка малювало дві танцюючі постаті посеред парку. Вони кружляли серед дерев під музику, яку скрипаль грав для них.
Марко Семенович думав про те, що йому вже виповниться шістдесят п’ять років, а він так і залишився один, не маючи родини, дітей, — була лише скрипка і його музика.
Скрипка стихла, музикант піднявся, склав інструмент і вирушив додому. Йти було недалеко, тому він не поспішав, щоб не порушити тих далеких спогадів, а ще подихати свіжим повітрям. Діставшись до під’їзду свого будинку, Марко Семенович сів на лавочці, щоб відпочити. Навпроти сиділа незнайома жінка. Як вихована людина він привітався. Жінка жваво відповіла на вітання. А потім продовжила: «Сьогодні пречудова погода, чи не так?» — «Так. Справжнє бабине літо, хоча повітря вже холодне». Він ще трохи залишався під владою своїх спогадів. Не молода, але ще не позбавлена краси жінка знову звернулася до Марка: «Пробачте за мою цікавість. Ви, мабуть, скрипаль?» Марко Семенович підвів очі й, уважніше дивлячись на жінку, відповів: «Так, ви маєте рацію, пані». — «А я дуже люблю скрипку. З дитинства мріяла навчитися грати, та якось не склалося». Марко спитав, до кого вона прийшла в гості, бо у своїм під’їзді він її не зустрічав ніколи. Тоді жінка повідомила, що вже два тижні як купила тут собі квартиру на третьому поверсі. Марко Семенович здивувався: «Не може бути! Це ж поверх, на якому я живу!» «Виходить, ми сусіди!» — радісно підхопила жінка. Дивлячись на вже промерзлого чоловіка, вона спитала, чи чекають на нього вдома. Сусід відповів, що та, яка чекає, зараз з ним. «Це скрипка!» — здогадалася жінка. «Так. Вона», — промовив Марко Семенович. — «Тоді в мене пропозиція до вас! Ви мені зіграєте, а я пригощу вас смачною кавою. Ви любите каву? Чи, може, віддаєте перевагу чаю?» Марко Семенович повеселішав і прийняв запрошення на каву. 
Удвох вони дісталися третього поверху, дивуючись, що досі не зустрілися в під’їзді жодного разу. Зайшовши до кімнати нової сусідки, Марко відчув затишок цієї оселі. У залі стояли два м’яких, теплих крісла, в які так хотілося зануритися й зігрітися після осінньої прохолоди. Господиня пішла готувати каву, а Марка просила налаштувати скрипку й потім зіграти те, що йому до вподоби. Марко Семенович трохи розгубився від такого несподіваного знайомства. Поки піднімалися сходами, він дізнався ім’я господині цієї домівки. Її звали Маргарита. Дуже весела, позитивна пані, яка одразу привертає до себе увагу.
Коли Маргарита принесла каву й випічку, яку, схоже, приготувала власноруч, Марко Семенович уважно спостерігав за її рухами і непомітно вдивлявся в її обличчя. Йому імпонувала ця жінка. Він узяв свою скрипку і, приклавши до підборіддя, заграв тиху, тонку мелодію, яка зворушувала обох. Затамувавши подих, вони поринули у свої думки. Марку здалося, що до нього повертається його кохана, яку не зміг забути. Тільки ця жінка зовсім не була схожа на ту, яка пройшла через усе життя… Схожими були лише почуття, які повернулися з далекої молодості. Як колись, перший погляд повернув надію, що давно померла разом з його коротким коханням. Скінчивши гру, він неспішно поклав скрипку, щоб випити каву, яка вже охолола. Марго зробила глибокий видих після сильних вражень від музики та гри скрипаля й, трішечки отямившись, промовила: «Це було геніально, Марку Семеновичу! Ви дивовижний! Пробачте, кава вже холодна, я зараз підігрію». — «Нічого, не поспішайте, залишайтеся поруч. Ваша присутність зігріває мене. Ви моя Несподіванка, розкажіть мені про себе, я питиму каву і слухатиму вас, а потім я знову зіграю».
Двоє самотніх людей, які волею долі опинилися поруч, сиділи навпроти один одного за журнальним столиком, пили каву і спілкувалися, розповідаючи про себе. Марго за фахом — учителька, яка викладала в школі. Вона була молодша за Марка Семеновича на сім років, хоча вже пенсійного віку. Але завдяки легкій природі й оптимізму на вигляд мала не більше 40 років.  Доля склалася так, що її коханий чоловік пішов з життя рано і вона більше не вийшла заміж. Поринула в роботу, щоб заповнити  порожнечу, яка виникла після смерті чоловіка. Нещодавно квартиру змінила на кращий район, і тепер наводила лад у новій домівці. Побачивши Марка Семеновича зі скрипкою, Маргарита згадала про свою нездійсненну мрію грати. Їй дуже захотілося послухати музику. Скрипаль також чимось її «зачепив». Він мав інтелігентний вигляд і добрі сині очі, сумні й потухлі. Слухаючи вдома скрипку, її душа наче наповнювалася почуттями любові та вдячності. Маргарита, як дівчинка, із захопленням дивилася на скрипаля і розуміла, що її душа вперше відчула відродження  неочікуваних почуттів.
Марко у свою чергу думав про те, що життя непередбачуване і може повернути йому те, що він колись втратив.
Гостинна Марго весь час турбувалася про свого гостя. Під звуки музики вони провели час разом, наче на одному подиху.
Несподівано Марко підвівся, поцілував руку господині і промовив: «Дозвольте мені запросити вас на вальс!» Вона трохи зніяковіла: «Як?.. Зараз?.. Без музики?» — «Музика не потрібна, коли вона звучить у серці!» — сказав Марко Семенович і простягнув руку. Маргарита кивнула головою, і вони закружляли в осінньому вальсі своїх почуттів.
Так вони залишилися удвох до кінця життя. Їхні стосунки були сповнені любові й ніжності. Вони навчилися цінувати кожну хвилину, подаровану долею.
Кружляла ще не одна осінь, віддаючи останнє тепло чудової пори.

© Светлана Камишна-Терещенко


0 0 votes
Поставьте оценку
Подписаться
Уведомление о
guest

2 Комментарий
Inline Feedbacks
View all comments
Тамара Цегельнюк
Гость
10.09.2019 11:09 пп

Цікаве оповідання. Оригінально написано, не на один манер. Таке можна читати