Николай Стасюк

Коли зійшла зоря кохання,
Мене любили, я кохав…
В рожевих мріях уявляв
Княжну душі без коливання.

Плекав єдину берегиню,
Творив величний ідеал,
А після сам на п’єдестал
Возніс з фантазії богиню.

З’єднать прекрасне бездоганно
Я, як творець, в одній зумів:
І свіжість ясних кольорів,
Й своє кохання полум’яне.

Чеканив з мармуру, не з глини,
Її в короні золотій:
Яскраве світло бачив в ній
Та вроду чистої перлини…

Лиш не ефірна, а звичайна
Вона явилася мені
І мала вади всі земні,
Їх проявляючи негайно.

Егоїстична і убога
Моя володарка була,
Заздалегідь як не змогла
Свого в мені відкрити бога.

Перетворила без вагання
Мене в нікчемного раба…
І поточилась боротьба
Між нас в процесі виживання.

Легенду власну в плині часу
Любов’ю я не зігрівав…
Повільно – впевнено втрачав
Її достоїнства й окрасу.

Ото ж, богині сяють дивом
В цвітінні теплої весни,
Коли всміхаються вони
Коханим чуйно і грайливо.

Як віддзеркалення оцінки,
Богиня – сутності пролог,
Коли є поруч неї бог,
Вона інакше – просто жінка…

© Николай Стасюк

ID Премиум-автора: PA5990368

Звёзд: 1Звёзд: 2Звёзд: 3Звёзд: 4Звёзд: 5 (3 оценок, среднее: 5,00 из 5)
Загрузка... Реклама

Николай Стасюк

ID Премиум-автора: PA5990368

2 комментария

Галина Пiгут · 23.06.2019 в 10:09 пп

Які слова… Торкають глибини душі. Браво!

Дарья Паньшина · 24.06.2019 в 7:40 пп

Прекрасно, Николай!Спасибо за стихи!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *