Надежда Семена

Збираю душі спраглих за коханням,
Несу їх оберемками на сповідь,
Собі твою, єдину на останок
Лишу неначе вистраждану повість.

Про те, як ми згубились в задзеркаллі,
Зв’язки порвались — залишились тіні,
Та тіні ті – з гартованої сталі,
Тримають нас. Не ми у тому винні.

Втомивсь годинник, часу менше, менше,
А сад цвіте не до ладу, не в пору,
Навіщо знов життя цю повість пише,
Як цілий світ просту і неозору?

Я не цілитель душ, своя безсила,
Розгублена стоїть як на пероні,
Колись я необачно полюбила,
Люблю ось необачно до сьогодні.

©Надежда Семена

ID премиум-автора: PA5930367


11 комментария

Галина Пiгут · 10.03.2019 в 11:26 пп

Дуже зворушливі слова! Спасибі,Надія!

Наталія Крівець · 11.03.2019 в 7:10 пп

Чудово,Надіє!

Lidiya Nuzhna · 11.03.2019 в 9:43 пп

Чудовий вірш, дякую!

Світлана Камишна · 12.03.2019 в 11:34 дп

Дуже, дуже вдалий і чутливий вірш. Дякую за прекрасну поезію.

Оксана · 12.03.2019 в 4:38 пп

Душевно!

Татьяна Волошина · 14.03.2019 в 4:01 пп

душевно, справді!

Гульзара Кусаинова · 26.03.2019 в 7:16 пп

Прекрасный стих! Спасибо, Надежда

    Надія · 27.03.2019 в 5:35 пп

    Надія, дуже душевно.Ти найкраща,так тримати

Марія Гуляк · 27.03.2019 в 9:23 пп

Гарний,чудовий вірш,як завжди

Мирослава · 28.03.2019 в 3:16 дп

«Колись я необачно полюбила,
Люблю ось необачно до сьогодні.» — родзинка вірша. прекрасна поетична знахідка. Обожнюю Вашу любовну лірику!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Авторизация
*
*
Генерация пароля