Читателей на странице:
Вона дивилась на зів’ялі квіти,
Знала вже, що реверсу не буде.
Смутком стукають у вікна віти.
Боже, де він? Як його забути?
На ній мантилья – ворона крило,
Зливалася із чорними очима.
«Себе загубить», – гомоніло все село.
Бо серця біль носила за плечима.
Він до землі її, проклятий, пригинав,
Вона ж корилась так несамовито.
А біль її усе кусав й кусав –
Надії келих вже було розбито.
І не роняли сліз запалі очі,
У простір лиш дивилася байдуже.
Довгими здавались дні і ночі
І холодно було в зимовій стужі.
Не спала довго, та коли сон зборов –
Полилася пісня чарівлива.
Її покликав чийсь веселий зов –
Орфей явивсь у сні… О диво!
Зачарував його солодкий голос,
Пішла за ним незнаними стежками
У поле, зеленів де колос,
Щоб скинути з душі важенний камінь.
Вона не знала: долі то був знак –
Волошковим йшла до неї полем.
Вже зовсім близько був її маяк
Й кохання цвіт навколо лився морем.
Букет волошок скромно їй простяг
І заспівав про них чарівну пісню.
Її кохати вічно заприсягсь
І тугу відігнав її торішню.