littercon
Читателей на странице:
Перо Любви с небесным пробуждением,
Где тишина рождает Голос Вечности.
И в каждом вздохе скрыто откровение,
А небо — храм глубокой нежности.
Любовь не пишет — нею дышит время,
И в ожерелье звезд свет привнесла,
Вечной мелодией звучит её поэма,
На пике красоты душевного тепла.
Перо любви — душевное касание,
Где смысл и форма-отблеск одного,
И там, где всё теряет очертанье,
Возносится и проникает глубоко.
Любовь — дыханье тихого сиянья,
Не дар,а ключ от звёздных облаков,
Её перо — за гранью пониманья,
В принятии Божественных даров.
И если сердце слышит — ты живёшь,
А если светит — значит с Богом
И ты — её перо, когда Любовь несешь,
Творя и упиваясь жизненным потоком.
Дорогие творческие друзья! Продолжаем творческую платформу : Живопись души в стихах , это творение поэтических нот , вдохновлённое живописью.
Приглашаем принять участие во Втором осеннем туре конкурса с 3 ноября по 4 декабря 2025 г : Перо любви, вдохновением которого явилась данное изображение.
Будем признательны за Ваши стихи, прозу, которые будут отражать вдохновение от увиденного на изображении. По итогам каждого тура определяются победители и по окончанию творческой платформы, будут определены лауреаты данного цикла конкурсов.
Творите, созерцайте и пусть в Вашей душе звучит гармония живописи и поэзии! Пусть кисть вдохновения рождает перо поэтической души!
С творческим созвучием
© littercon
Любовь нуждается в слуге,
Способном на большие жертвы,
Он скажет на корявом языке,
Но не допустит на любимую наветы!
Он может вовсе не владеть пером,
Любовь докажет добрыми делами,
Дрова нарубит в холод топором,
И будет в чувстве твердым, словно камень!
«Перо любви» — название для приза
Тому, кто пишет о любви красиво,
Я это говорю без всякой укоризны,
Благодаря вас за внимание учтиво…
Любовь — забота о персоне,
Что представляет пол не ваш,
Способность не сидеть на троне,
Смотреть как на другой этаж,
Что расположен много выше,
Чем место то, где ты стоишь,
Влюблённые озоном дышат,
Зовут друг друга «киска» и «малыш!»
Когда мы смотрим снизу вверх,
Себе мы только повышаем цену,
Барыш свой делим и успех,
И, припадая раболепно на колено,
Смиренно дарим кольца и цветы,
Глядим в глаза и преданно и верно.
Любовь — апофеоз людской мечты,
И очищение души от всякой скверны!
Перо любви нас наполняет светом
Высоких, данных свыше чувств,
Им пишут о любви великие поэты,
Под управлением прекрасных Муз!
И очень важно, чтоб словам под стать
Поступки у влюбленных были,
Чтоб можно было о любви мечтать,
Как о великом чуде, о святыне!
Любовь — наш самый ценный клад,
К нему взывают и Перо и Голос,
Любовь нужнее в жизни всех наград,
И человек не счастлив, если холост!
С любимыми пусть крепнет наш Союз,
Должна быть пара у любого,
С любовью человек — козырный туз,
Становится его Перу подвластно Слово!
Орфей был Голосом и Музыкой Любви,
Пером Любви был Александр Пушкин,
Когда писал чудесные стихи свои,
Порой, не поднимая голову с подушки!
Мужчина каждый переходит на высокий слог,
Когда его Любовь своим Крылом заденет,
И хоть поэтом стать не каждый смог,
Но, если чувство сердцем завладеет,
Взлетает человек над суетой,
Презрев земное тяготение,
И по ночам он бредит той одной,
Которая в душе посеяла смятение!
Милая Каролин, изумительные стихи! Нежные, лёгкие, лиричные, глубокие. Большое спасибо за прекрасную поэзию и новую мотивация к творчеству!
Благодарю любимый журнал за новый конкурс.
Всем желаю мира, любви и творческого вдохновения!
Перо моей любви
Летит по ветру медленно
Перо моей любви.
Оттенки дуновения,
Как ясные огни.
В особенном внимании
Есть музыка ветров.
В нечаянном касании
Поэма облаков.
Бывает утро краткое.
А солнце льёт лучи.
С любовью нежность мягкая
Мелодией звучит.
В необъяснимой лёгкости,
В тиши душевных слов,
В неизъяснимой тонкости
Живёт моя любовь.
12.11.2025
ПЕРО ТВОРЧЕ, СЯЙ!
Перо творче, сяймо, хоч я ще далеко не фея,
Та Муза — з жінок. Тож і приязнь між нами двома
Впливає на стилі, формує мій настрій і смак.
Я ж маю надію водити компанію з нею.
От ми подругуємо, пишемо ямби й хореї,
Удвох обираємо тему, манеру письма.
Перо творче, сяймо! Хоч я ще далеко не фея,
Та Муза з жінок, тож і приязнь між нами двома.
У кожнім рядкові — частинка душі є моєї,
Без лірики я — спохмурніла, мов сонця нема.
А рими іскряться, і рвуть непроглядний туман,
Та так поглинають, що просто дарую себе їм.
Перо творче, сяймо! Хоч я ще далеко не фея…
Ми кажемо: “Доброго ранку!”,
Вкладаємо радості сенс.
Нікого не журим, не раним,
Бо маємо світло сердець.
Не треба питанням чорнити:
“Чого ти інакше живеш?”
Лікує хвороби чорниця.
Що сієш, то завтра пожнеш.
Ненависть не знає любови,
Але настає їй кінець.
Жнива саме в пору Господні,
Добір як для добрих сердець.
Не буде довіку нахабним,
Що звикли за когось прожить.
Виходить між люди негарно
Де крадуть чудову їх мить.
Застили нам мир задаваки,
Що краще забрали собі.
Завдання важкі задавали,
Щоб жилося добре собі.
Знущаються досі багато
Над бідними завше людьми.
Не треба у вічі брехати,
Що винні, безладні, дурні.
А сонце для кожного сяє,
Не в запит чи добрий, чи злий.
Молитвою Бога прославим,
Бо Він лиш, насправді, дасть мир.
Життя з’явилось, наче грім із неба,
заполонило ясністю буття.
Повернення грядуще до едему,
рече земля обітована: “Так!”
Бог дав пораду, радість і натхнення,
покинули загублений хоч рай.
Молися і працюй – все не даремно.
Образи всі від серця пробачай.
Врожаєм нива щедра і багата,
отарі вдосталь свіжої трави.
Адам же Каїнові був за батька,
в садку хоч Єву гаспид підловив.
На Авеля посіяв заздрість люту,
що більш благословив того Господь.
Підняв на брата рідного той руку
й утік, мов злодій, у країну Нод.
Було багато кривди і свавілля
мо’ за часів ще наших прабатьків.
Ридала мати з горя посивіла,
як сина в полі старший брат убив.
З тих пір велось поріддя окаянне,
що досі мирний люд гріхом гнітить.
Нема любові, світ без покаяння,
неспокій не покинув ні на мить.
А кров волає із землі про помсту,
на милосердя вже не ті часи.
Не вірять у майбутнє краще просто,
бо стали серцем мертві та черстві.
Однак ще жевріє зорі надія,
зішле що сонце на світанку Бог.
Усі печалі, як туман розсіє,
і запанує щастя, мир, любов.
Якби я була зіркою,
То б радість дарувала всім.
Зірвиголови дзіркають
Легенду про сузір’я Віз:
Відпочивала дівчина,
А песик перекинув глек.
Повилітали зірочки,
У глечику їм було зле.
Зірок-душ, котрі спраглими
Пересіклись в дорозі, сім.
І справжнє диво сталося,
Коли напитись дала всім.
Маленький песик в зірочку
Тоді перетворився теж.
Бог дав за щирість дівчинці
Любові світло до безмеж.
Неначе пуп’янки ті ніжні
Духмяно пахнуть з квітника.
Все того не бракує жінці,
Хай лиш нічого не спітка.
Красою милі янголиці,
Кохання варті не з казок.
Їм врода незрівнянна личить,
Бо не важливий років строк.
Порадувати чимсь на щодень,
Усмішка ощасливить їх.
Пахучі та рум’яні щоки,
Рожеві губки до обійм.
У зоряних цілунках ночі,
Світанки разом стрінуть як.
Нехай сміються тоді очі,
Щасливі наяву і в снах.
Довіра в єдності тримає,
Якщо стосунки гарні в них.
Тоді розділене кохання,
Коли доглянутий квітник.
Найкраще почуття – кохання,
Що зближує на один крок.
Ми пристрасні і безугавні,
Якщо закохані цілком.
Неначе люди однокрилі,
Як квітка долі зацвіла.
Для щастя повного злетіти
Не вистачає тим крила.
Назви коханою своєю
І нареченою кохай!
Коли поєднані сім’єю –
Між лебединих ніби зграй.
У поцілунках щирий прояв
Себе віддати для життя.
Бо плюс один, то завше троє,
Долучені до них весь час.
Якась велика таємниця,
Що творить радісні світи.
Дає всім мріям тут здійснитись,
На пік до розквіту зійти.
ГОДИННИКАР
З переживаннями метафор
Поет – епох годинникар.
Їдке чорнило на руках.
І рима в часі б’ється птахом.
Творить митець, подібно Магу:
Емоцій вирвалась ріка,
З переживаннями метафор –
Поет – епох годинникар.
Перо в руці – неначе спрага,
Як ліра трепетно-чутка,
Увічнить слово у віках,
А невиразна – стане прахом
З переживаннями метафор,
РАНОК МРІЙНИЦІ
Сіро. І мряка за шибкою шамкає.
«Ранок! Вставай!» — вперто гілкою тицяє.
Тільки давно у повітрянім замку я
Прагну впіймати удачу жарптицеву!
Мрійниця! Марю поміж нездійсненності,
Мабуть, в дитинстві казок начиталася!
Тільки ж і тягнуться світлі до мене всі,
Разом пірнаємо у небувалості!
Будемо вправними, вірю, мисливцями,
Птаху впіймаємо — віршами шириться.
«Ранок! Вставай!» — Гілка з яблуні тицяє.
…Знову малюю жар птицю між сирістю.