Читателей на странице:
Життя протяжність має обсяг,
Не переступиш більш межі.
З собою забирає осінь
Красу, що ближче до душі.
А пам’ять роду постирає,
По собі клин у забуття.
На тому клинці простирадло.
Навіщо жити?, – запитай.
Неначе ходимо в тумані,
Гриби збирати ницьма мов.
І звичаї всі притаманні
Нагадує всім нам любов.
Опале листя горне осінь
І пригортає, обійма.
Світліє на годину восьму,
Бач сонце вічми обома.
Шукай ще вишуканість ніжну
На охололій цій землі.
Зігріє сон осінню жінку,
Що опівночі посмілів.
Не випускай ту дивну мрію
На вітер просто навмання.
Вона в душі вже зазоріє,
Коханням раючи щодня.