Читателей на странице:
Листья парят…
Уклон окутывает Вечность,
Листья парят во всей красе,
И тишина как бесконечность
Смирение в удержанной слезе.
Ты не ищи , не нужно помнить,
Ведь Свет всегда тебя хранит,
Он светит в жизни полутемной,
А сердце сиюминутностью творит.
В осеннем золоте прозрачном,
Душа в покорности плывёт,
И, став безмерно настоящей,
Сама собой в любви живёт…
🇫🇷 Français
La feuille plane
La pente enveloppe l’Éternité,
La feuille plane dans sa beauté,
Et le silence, vaste infinité,
Retient larmes d’humilité.
Ne cherche plus, n’essaie de te souvenir,
Car la Lumière veille sur ton devenir,
Elle brille dans la vie demi-ombre,
Et ton cœur crée dans l’instant sombre.
Dans l’or d’automne transparent,
L’âme s’abandonne au courant,
Et devenue infiniment vraie,
Vit d’elle-même, aimante et sacrée.
🇬🇧 English
The Leaf Glides
The slope enfolds Eternity,
The leaf glides by in purest grace,
And silence stretches endlessly,
A tear of peace upon its face.
Do not search, do not recall,
For Light forever guards your soul,
It shines through life’s half-shadowed hall,
As heart creates the moment whole.
In autumn’s golden, lucid air,
The soul drifts softly, calm and bare,
Becoming boundlessly sincere,
It lives through love — divinely clear.
🇪🇸 Español
La hoja flota
La cuesta envuelve la Eternidad,
La hoja flota en su beldad,
Y el silencio, como inmensidad,
Guarda una lágrima de humildad.
No busques más, no quieras recordar,
La Luz te cuida, sin cesar,
Brilla en la vida semioscura,
Y el corazón al instante procura.
En el dorado y claro otoño,
El alma fluye en su abandono,
Y al ser inmensamente verdadera,
Vive en amor, su primavera.
Очень искусно построено стихотворение!
Хочу адекватно откликнуться, но испытываю затруднения!)
Падая, осенние листочки
Нам пофилософствовать велят,
Никогда не торопитесь ставить точку,
И на листьях задержите взгляд.
Жизнь листочка не кончается с падением,
Он зимою отлежится под снежком,
Наша жизнь по-Божьему велению
Есть сейчас, продолжится потом!
Бог её продолжит после здешней жизни —
Путь продолжим бесконечный наш.
В этой жизни каждый Богом призван
Обойтись без лжи, убийств и краж!
Прекрасная поэзия, милая Каролин! Когда не только листья парят, но и душа плывёт. Счастья, радости, вдохновения, гармонии и любви!
Моя признательность, дорогой Leon! Пусть осеннее вдохновение рождает прекрасную поэзию Вашей души!
Народжується зоряний світанок,
Безсонна ніч у затінок зайде.
А пуп’янок з росою розквітає
Як світло розсівається ясне.
За сонечком жалкує осінь,
Обіймів обмаль і його тепла.
Дрібненькі дощики йдуть поспіль,
Життя печаль сльозою потекла.
Розгнівано зриває листя вітер,
У далеч тими мандрами несе.
З-за хмари промінець лиш щойно вийде,
То осінь ладна згодитись на все.
Після дощу гарнішають ще квіти,
Хоч гне додолу стебла вітерець.
Примушує тим серце защеміти,
Як сипле пелюстками нанівець.
Приходить осінь разом із тобою,
Розхвилювання на твоїх очах.
Ти дивишся на світ довкіл з любов’ю,
Без тебе існування сенс втрачав.
На серці образок собою витни,
Щоб осінь не забрала в давнину.
Залишся мрією, дівча мов спритне,
У кольорових снах наздожену.
Життя протяжність має обсяг,
Не переступиш більш межі.
З собою забирає осінь
Красу, що ближче до душі.
А пам’ять роду постирає,
По собі клин у забуття.
На тому клинці простирадло.
Навіщо жити?, – запитай.
Неначе ходимо в тумані,
Гриби збирати ницьма мов.
І звичаї всі притаманні
Нагадує всім нам любов.
Опале листя горне осінь
І пригортає, обійма.
Світліє на годину восьму,
Бач сонце вічми обома.
Шукай ще вишуканість ніжну
На охололій цій землі.
Зігріє сон осінню жінку,
Що опівночі посмілів.
Не випускай ту дивну мрію
На вітер просто навмання.
Вона в душі вже зазоріє,
Коханням раючи щодня.
Плаксива зачастила осінь,
На квітах зоряні сліди.
Душа сердешна все голосить,
Силкується з дощем піти.
Блакить закрили білі хмари,
Лиш зрідка сонце вигляда.
Душею небо покохали,
Згори просочиться вода.
На пелюстках надія мокра,
Зігріє дихання теплом.
Розхвилювання, млість і докір.
З’їдає сонце млу цілком.
Кружляє у танку дівчина,
Обличчя розцілує дощ.
У сукню вбралася вечірню.
Чола розгнівано не морщ.
Суворим поглядом пришпилить.
Надуті губки бережи.
Горішки падають з ліщини
На роздоріжжя до стежин.
Гойдає вітерець гілками,
Там на побачення прийдеш.
Руді дощі не налякали,
Зв’язок іде на струм мереж.
У візерунках листя, квітів
І павутинок десь поміж.
Давай ще сонячно радіти,
Цілунком свіжим знов потіш.
Zosiu, malutka, cicha. Z twych ust kielicha. Chcę znów dziś pić. Bo przecież, Zosiu Tych chwil nie zmażę. Nikt nie rozkaże. Nam przestać śnić.
Збігають роки часоплином,
Життя ж, немовби один день.
Неквапно кроком чогось линуть,
Усе в минуле відійде.
Дитяча радість, забаганки,
Кохання перше мимохіть.
Хоч встигнути врожай зібрати б,
Ще поки мжичка моросить.
Нестримна і холодна осінь,
У полудень лиш сонця блиск.
Ти спиш уже, маленька Зосю?
Хоч уві сні свій лик наблизь.
Сяйлива усмішка в промінні,
Де чорнобривці й купчаки.
Чудові квіти ще осінні
Милують очі залюбки.
Птахи щебечуть на осонні,
Що позлітались звідусіль.
Поніжтесь сонечком на осінь,
Ще б пак, під опади рясні.
Хай приховає попід листям
Зажуру, сльози, німоту
Нудьга осіння краполиста,
Натуру жадібну нічну.
Гамселить вітер верховіття,
Додолу листям шарудить.
Надвір немає змоги вийти,
Залитий восковий щільник.
Не плач, неначе те малятко,
Що хоче бігти підтюпцем.
Тебе люб’язно Бог кохає,
Опікується добре це.
Налиті ґрона винограду –
Сподобалась їм як блакить!
Потрібно якось дати раду,
Скучає серце і болить…
Ти не хвилюйся так за мене,
Занадто більше не тужи.
Світ зоряне утішить небо,
Щасливою би буть душі!
Як зіркою, світить любов’ю,
Чекати зустрічі й обійм.
Бо плине, ніби за водою,
Вся доброта, яка в тобі.
Дорогая Каролин, огромнейшее спасибо за прекрасную, вдохновенную поэзию, где каждая строка дышит чудесной осенней лирикой! Изумительные стихи!