Читателей на странице:
Відчути той природний потяг
і мокрий скрип з дощу дерев.
Світанку сонячного подив,
з вологи дихання дере.
А вітер рвучко дме в туманах,
залишив волохатий слід.
На вушко шепче щось кохано,
коли спросоння в напівсні.
Ступає босо клешоного,
завів розмову про пусте.
То шеркотить, то чимось човга,
вернув узліссям, мов пасе.
Біг навпрошки, летів наосліп
зустріти дику дивину.
На очі потрапляло сонце
Ярилине, як в давнину.
Минали люті хуртовини,
затишшям вибачались вдень.
Ще з тих нащадків гордовитих,
що свиснуть можуть з листь вишень.
Околиць вигин з небокраю,
сідає снідати блакить.
Задуми з виду не покажеш,
пагілля вітром лопотить.
Погнали чергу білі хмари,
окраєць в вузлик зав’язав.
Розбіглась луками отара,
луною котиться яса.
Зненацька ластівка спурхнула,
і наполохала дня плин.
Над річкою із верб сутулих
плакучі патьоки краплин.
Шельмує капосник той, вітер,
розвиднілось як щойно тло.
Чоло спітніле в подол витер,
красуню стрів на все село.
Задер їй підтички біляві,
на натяк ранку щедрих рос.
Закохано на милу гляне,
щоб не відбив натхнення хтось.
У просвітку небесний клаптик
поміж хмарин, потоків, гір.
Світ заохочує кохати,
в любов і у добро
повір.