littercon
Читателей на странице:
Дорогие творческие друзья, приглашаем разделить строки поэзии и принять участие в конкурсе «У края небосвода» с 5 января по 7 февраля 2025. Пусть Ваши творческие ноты закружат в зимнем танце поэзии. Приоритетным будут аудио или видео стихи на разных языках.
У края небосвода, где снег живёт,
Искусно ткётся танец ветром зыбким,
Зимы безмолвной вечный хоровод,
Нежно касается души её улыбкой.
Морской простор, задумчив и глубок,
Волну бросая, как шаль, к её стопам,
Вдали играет синий парус одинокий,
Все тайны времени открыты небесам.
Она стоит, как отблеск вечных грёз,
Как эхо звёзд, что в сердце отражались.
И снег, как жемчуг в украшении волос,
Вплетая сны, что с ветром обвенчались.
Её дыханье — светлый Божий знак,
В нём трепет истин и велений свыше,
В руках её — не бремя, но маяк,
Благословение шлёт Всевышний.
Здесь жизнь струится в снежном зове,
И каждый вздох — молитва бытия.
Она — посланница в небесном слове,
Что дарит миру свет, душой любя.
Aux confins d’un ciel argenté,
La neige danse, douce clarté.
Le vent s’élève, souffle discret,
Enlace l’âme d’un tendre secret.
La mer repose, vaste et sereine,
Sa vague effleure le sable, lointaine.
Un seul voilier fend l’horizon,
Portant l’écho des saisons.
Elle, debout, éclat divin,
Reflet d’étoiles dans le matin.
Des flocons perlent sur ses cheveux,
Tissant des rêves doux et soyeux.
Son souffle éclaire, signe sacré,
Un don du ciel, un mot secret.
Dans ses mains brille un phare d’espoir,
Un feu divin pour chaque regard.
La vie murmure en flocons légers,
Chaque souffle peint l’éternité.
Elle, messagère d’un monde enchanté,
Offre la lumière d’un cœur apaisé…
At heaven’s edge, where snow resides,
The wind’s soft dance with grace abides.
A silent winter’s endless round,
Her soul is touched where smiles are found.
The ocean vast, in thought so deep,
Throws waves like shawls at her feet to keep.
A lonely sail in the distance gleams,
Unveiling time’s eternal dreams.
She stands as a glow of timeless art,
An echo of stars that touch the heart.
Snow like pearls adorns her hair,
Weaving dreams the winds declare.
Her breath, a sign of divine embrace,
A holy truth, a sacred trace.
Not burdened hands, but a guiding flame,
Blessings sent in heaven’s name.
Here life flows in snow’s soft plea,
Each breath a prayer of eternity.
A messenger of skies above,
She grants the world her light of love.
Пусть белоснежный душевный шарм касается нежно Вашей талантливой души, рождая самые прекрасные и искренние стихи.
С творческой созвучностью
© littercon
Милая Каролин, изумительные стихи! Яркая, тонкая, душевная, прекрасная поэзия!
Великолепный слог и прочтение! Большое спасибо за красоту слова.
Благодарю Редакционную Коллегию любимого журнала и шеф-редактора Каролин Одас за новый увлекательный конкурс и мотивацию к творчеству.
Всем желаю творческих успехов, удачи, мира, счастья, любви.
Благодарю, дорогая Людмила за сияние душевной созвучности!Пусть свет Господнего вдохновения наполняет Вашу талантливую душу! Спасибо, что Вы с нами!!
Посвящается приме-балерине Михайловского театра Анжелине Воронцовой
Под Новый год найдется время для мечты,
Захочешь окунуться в атмосферу сказки,
И партию Мари станцуешь ты,
И заблестят от счастья твои глазки!
Какой очаровательный балет
На музыку великого Чайковского,
Исполнишь ты и фуэте и пируэт,
Партнёр избавит от паденья жесткого
Своей поддержкою надёжной,
Мужчина должен страховать подругу-даму,
И он в тебя влюблен, возможно!
Ты на пуантах грациозна, как всегда,
Как ангел и прекрасна и невинна.
Уже ты признана, балетная звезда,
Кумир всеобщий — Воронцова Анжелина!
АЙСБЕРГ
/рондель-дактиль/
Миті життя – скло в морозних орнаментах.
Крига міцнішає в айсбергу зболенім.
Ти не довіришся більше ніколи… Ні!
Кажеш, момент – і кохання розчавиш те.
Буде пекти і звиватись печалі птах
Сумом вікна, силуетом оголеним.
Миті життя – скло в морозних орнаментах.
Крига міцнішає в айсбергу зболенім..
Штрих кожен знаєш, читаєш по пам’яті,
Думку ворушиш… і ходиш півколами.
Що там за шибкою? Рай? Невдоволення?
Скреснеш або скрижанієш ти намертво?
Миті життя… Скло в морозних орнаментах.
СКРАЮ НЕБОСХИЛУ
/рондель/
Де ж ти? Може, скраю небосхилу?
Чи вмостився у сердечній ніші?
На байдужу тишу безвість спишеш,
А заграва… наче крововилив…
Над замерзлим – дух квилить, без тіла…
Мабуть, безталанна я чи грішна…
Де ти? Може, скраю небосхилу?
Чи вмостився у сердечній ніші?
Зимний холод … А колись любили
Берег моря… Тут читали вірші,
Тільки нас удвох немає більше,
Тут без тебе порожньо і біло –
Де ж ти? Може, скраю небосхилу?
Если что-то пошло вкривь и вкось,
Это значит Господь покарал,
За грехи карает Христос,
Житель каждый — не идеал!
Мы безгрешны рождаясь на свет,
А потом обрастаем грехами,
Грешен даже приличный поэт,
Он грешит своими стихами!
Резким словом, попыткой судить,
Кто и в чем виноват перед Богом.
Лучше грех чужой извинить,
Только это дано немногим!
Легче критику нам навести,
Отругать, за свершившийся факт,
Бог учил же нас — не суди,
И с тобой поступать точно так,
Осуждая, грешившие будут,
Не суди — не будешь судим,
Недостатки свойственны люду,
Для себя незаметно грешим!
В церкви надо просить прощения
Поголовно всем за грехи,
Богу тем оказать уважение.
Я покаюсь за все стихи!
Прекрасно! Напрочуд майстерно і дохідливо, класично, з шармом, ніжно і славно, я би сказав, незрівнянно і довершено!
Ба, більше, мила Каролін, цудовно!!!
Загублений вірш Юліуша Словацького Le Cimetière du Père la Chaise «Кладовище Пер-Лашез» (уривок)
4 вересня 2019 року в 210-ту річницю народження Юліуша Словацького польська газета «Rzeczpospolita» вперше повністю опублікувала невідомий досі вірш видатного польського поета-романтика.
Поет написав вірш «Кладовище Пер-Лашез» французькою мовою для пам’ятного альбому однієї парижанки Коре Пінар, дочки французького друкаря, у якого друкував свої твори.
Оригінал було втрачено, про нього було відомо з листів до матері поета, Саломеї. У них збереглася друга частина твору, яку переклав Леопольд Стафф.
Віднайдений недавно альбом придбала Національна бібліотека, а Єжи Радзівіловіч, актор Національного театру, відомий своїми перекладами п’єс Мольєра, переклав текст польською.
Словацький не перестає надихати сучасних поетів і митців на дискусію про складну історію і сучасність Польщі.
LE CIMETIÈRE DU PÈRE-LACHAISE (fragment)
…can I return, though but to die Unto my native soil…
Byron, The Prophecy of Dante
C’est ici le rivage où la mer des vivants
Vient mourir, et dépose en courroux son écume.
Ici je viens souvent seul m’asseoir à la brume
Sous de sombres cyprès agités par les vents.
C’est ici la cité dont le courroux céleste
Élève les palais, que doit peupler la peste.
Ma vue aime à planer dans l’horison vermeil,
À chercher ce Paris, dont le contour si pâle
Se dessine incertain dans le brouillard d’opale;
Et ses tours qui font tâche au disque du soleil,
Se dorent de ses feux et s’enfoncent dans l’ombre.
Aux lieux, où le couchant jette un reflet plus sombre,
Sur un ciel transparent, dans les nuages bleus,
S’élancent des palais aux faîtes nébuleux,
Des saules aux longs bras balancés sur la rive;
L’église aux vieilles tours surgit du sein des eaux,
Laissant l’azur des cieux luire à travers l’ogive;
Quand ses deux noirs piliers découpés en créneaux,
Au-dessus des brouillards montrent leur front gothique: On dirait qu’un esprit, un spectre ossianique,
Fantôme d’une aïeule, endormi sous les ifs
En s’éveillant nous suit de ses regards pensifs,
Et livre aux vents du soir son voile de dentelle. (…)
(Jules Słowacki)
le 19 août, 1832. Paris.
Кладовище Пер-Лашез (фрагмент)
Чи можу я повернутися, але щоб померти На рідній землі…
Байрон, Пророцтво Данте
Це берег тут, де море всіх живих
Вмирає, й піну гнівну залишає.
Я часто тут самотньо спочиваю
Під кипарисом в сутінках сумних.
Це місто тут, де гнів небес зростив
Палаци, де чума життя вбиває.
Мій зір в багряний обрій поринає,
Шукає там Париж, що ледь застиг.
В опаловім тумані ледь тремтить;
Де захід тінь густішу простирає,
Крізь синяву хмарин, що небо крає,
Там, найтемнішим смерком де стоїть,
В прозорім небі, хмарах синіх,
Здіймаються палаци, височіють,
Плакучі верби гнуться над водою;
Старий собор з води встає поволі,
Крізь небокрай блакитний видно досі,
Коли крізь морок башти у серпанку:
Немов там дух чи привид оссіанський,
Примара прабабусь під тисом спить.
Прокинувшись, задумливо слідкує,
Й увечері мереживо дарує
Вітрам, що линуть в сутінкову мить.
(мій вільний переклад з мови оригіналу французької)
Cmentarz Pere-Lachaise (fragment)
Czy mogę wrócić, ale umrzeć na mojej ojczyźnie…
Byron, Proroctwo Dantego
Tu brzeg; morze żyjących tu już tylko pianę
Niesie – i składa – gniewne w skonania godzinie.
Tu przychodzę posiedzieć sam, gdy mgła spowinie
Ciemne, smętne cyprysy wiatrem kołysane.
Tu miasto, gdzie gniew niebios pałace wciąż wznosi
Na pomieszkanie dla tych, których dżuma skosi.
Lubię patrzeć, gdy stanie widnokrąg w czerwieni,
Na blady na nim zarys Paryża spowity
W opalowe opary, na wież jego szczyty
Tarczę słońca plamiące, na grę światłocieni
I złote na nich blaski, nim w mroku utoną.
Tam, kędy zmierzch ciemniejszą opada zasłoną,
Gdzie się w niebo przeźrocze dźwigają ponuro
Pałace, wieńcząc czoła lazurową chmurą,
Gdzie się wierzby płaczące chylą ku Sekwanie,
Tam się kościół prastary wznosi nad wodami,
Łowiąc błękit niebieski w sklepień żebrowanie;
Gdy czerń jego gotyckich pociętych blankami
Filarów mgieł oparem jawi się owiana,
Rzec by można, że mara, duch, zjawa z Osjana,
Widmo damy sprzed wieków wśród cisów półśpiące,
Wiatrom wieczoru czoło w woalu koronce
Podając, zamyślone rzuca nam spojrzenie.
—19 sierpnia 1832, tłum. Jerzy Radziwiłowicz
(переклад польською Єжи Радзівіловіча)
Кладовище Пер-Лашез (фрагмент)
Чи можу я повернутися, але щоб померти На рідній землі…
Байрон, Пророцтво Данте
Тут берег; море тут живих вже тільки піну
Несе – й складає – гніване у скін годину.
Посидіти приходжу, як туман огорне
Сумні, колихані на вітрі кипариси чорні.
Тут місто, де палаци гнів небес все зводить,
Для тих помешкання, кого чумою скосить.
Люблю дивитись, небокрай як став багряним,
На нім Парижа блідий обрис сповивання
У випари обпалені, на його вежі шпилі,
Що диски сонячні плямують грою світлотіні
І в мороку потонуть золоті на ньому блиски,
Коли темніша падає завіса смерком,
Похмуро здійнята в прозоре небо.
Палаци, чола вінчані блакиттю хмари,
Плакучі верби хиляться до Сени там же.
Здіймається над водами прадавня церква,
Блакить небесну ловлячи в склепіння з ребер;
Як чернь її готична, різьблена зубцями
Колон туману явиться довкіл серпанку,
Сказати можна, дух, мара чи привид з Осіана,
З давен між тисів напівсонних, дами мов примара,
Вітрам вечірнім із мережив у вуалі чоло
Підставив, нам замислений кидає погляд.
(мій переклад з польської)