Читателей на странице:
Митарства
Існує давнішнє повір’я,
Що ластівка несе весну.
Як завесніння у повітрі,
А сонечко вже на вису.
Цвігонять струмені берези,
Цілющий крапотить з них сік.
Бруньки пускає клен кремезний,
Вдовілля вітер наносив.
І котики на верболозах
Розвили паростки м’які.
Лиси від голоду гундосять,
Микитять живності найти.
Пташинні розполошать гнізда,
Насідок з місця женучи.
Жадають виводок поїсти.
Чкурнули з під кори жучки.
Краса туманного роздолля.
Чорніє торф’яний намул.
Життя природний рід подвоїть,
Щоб коренів з них не забув.
У колі митарства і долі
Все швидкоплинне в нас буття.
Створив Господь людей з любові,
Хоч людство зна не до пуття.
Поганим схильностям слугує,
Піддавшись жертвам і війні.
На серці лячно, сумно, гулко.
Тривожно зранку навесні.
Історія все пам’ятає,
Злопам’ятною ж не бува.
Мінливості від змін з подавна,
А воля в істині права.
Не відцураймося коріння,
Бо крін несе жива вода.
Своє сумління лиш корімо,
Що душу правді наверта.
Зв’язок нащадків носіями,
Які являються в роду,
Вартують землю посідати
Звідкіль початок свій беруть.