Читателей на странице:
Тільки ген за небокраєм
сонечко милує світ,
зореквітка досипає,
сну її не розбудіть.
Мрії в барвах кольорові,
тиша неба у душі.
З крил метеликів підловим,
пальцями не придушім.
Промінці торкнулись вогко
на осушені вуста.
Поцілунків і любові
спраглі росами дістать.
Спи, моя голубко люба,
сняться любощі нехай!
Хочуть що духмяні губи,
ти достоту їх кохай.
Витоки нектарні манять,
невсипущі ніччю ми.
Пестити тебе охайно,
світ глибокий обійми.
Тінь рожевого серпанку,
в позолоті ясен світ.
Вище хмар тоді стрибати,
як відчуєш спалах свій.
Попід зорями прозріли,
сором скинули мов лист.
Виростали ніби крила
в нас з метеликів колись.
Чарівної зореквітки
намальована краса.
Незрівнянна, гарна, ніжна,
розмаїта і рясна.
Наче літа насолода,
замалинені рядки.
Тане вата мов солодка,
вся тягуча на ривки.
Дотик теплий серце будить,
підбадьорує жвавіш
на люб’язні поцілунки
по поверхні скрізь і між.
Мерехтливі зранку роси,
що розсипані в квітках.
Губи знов кохання просять,
щоб увагу приділяв.
Від світанку знов спочатку
гру принадну почнемо.
Пристрасть виллє чари щастя,
захід сонця п’є любов.