Змиє дощ незагоєні рани

Валентина Пошкурлат

Читателей на странице:

Небо ніби прорвало – пішов рясний дощ. Вона, опустивши парасольку, боса стояла на сходах між небом і землею. Підставляла під краплі дощу незагоєні рани своєї душі. Спочатку їй було холодно й незатишно. А коли душа й тіло промокли до нитки, вона відчула полегшення. Зрозуміла, що то краплі дощу змили ще незагоєні рани її душі, що вона живе вже сьогодні, а те «учора» змив дощ, і завтра сонячний день проллє світло в її душу.

Навпіл розкололася душа,
Нахилилось небо до землі,
Мала б дати болю відкоша,
Що лишився знаком в її тілі.
Надвоє ламаються дерева…
Прірва дика… і нестерпний біль.
Вчора ще кохана королева,
А сьогодні дощова купіль
Рани незагоєні змиває,
Закрива портал у глибину землі,
Світлу путь до сонця прокладає ,
Що хова проміння десь в імлі.
Хай омиє дощ її все тіло,
(Парасолю опуска рука),
Зайде в кожен нерв, щоб не боліло,
Вихід з лабіринту хай шука.
Нотам в такт заб’ється її серце,
Зазвучить мелодія пісень,
Сяйво щастя розіллє в озерця
Голубих очей, що відбивають день.