Читателей на странице:
На розрив моє серце в тривозі,
В дзвони б’є невимовна печаль,
Ніби душу хтось сумом стриножив.
Горизонт… а за ним – темна даль.
Голубе де поділося небо?
Де поділася радість в очах?
Де межа? Може, так нам і треба?..
Навіть клен від печалі зачах.
Ой, накоїли лиха, накоїли,
Нагрішили вже стільки, що страх,
І не всі ми ще рани загоїли,
Як нові – на руках і ногах.
Ми потонули в власній захланності,
Заховали десь совість на дні,
А тепер у очах нема радості.
Ми у грішнім горим казані.
Один одному в очі не дивимось…
Раптом совісті вбачим відбиток?
Та невже із безчестям ми змиримось
І не знайдемо честі той злиток?
Чому світ так змінився різко?
Чому Бог забирає найкращих?
Може, їм серед нас тісно?
Може, їм поруч з нами лячно?
Тож огляньмось навколо себе
І загляньмо у наші душі…
Жить по совісті в світі треба
І позбутися заздрощів мушлі.
Простягніть один одному руки
І назустріч відкрийте серця.
Хай сумління не знатиме муки,
Упустіть в своє серце Творця!
І живіть у любові й смиренні,
Бо до цього привів уже час.
Будьте з Ним ви завжди одкровенні –
Омофором накриє всіх нас.
І врятує від лиха й напастей,
Дасть живиці усім з джерела,
Не могли щоб ми більше упасти
Й мали кріпких, два дужих крила.