Білим лебедем у піднебесся

Валентина Пошкурлат

Читателей на странице:

Їхнє кохання спалахнуло раптово і яскраво, як метеорит. Він для неї, єдиної, зривав у полі всі ромашки й волошки ( знав, що любила понад усе польові квіти), дарував власноруч зроблене намисто, вирізав із дерева фігурки тварин і малював для неї картини. Після одруження уся її кімната перетворилася на своєрідний храм – храм кохання, вічного й неповторного.
Вона внутрішнім єством відчувала, що щастя не може бути так багато. Та сьогодні воно з нею, над нею, під нею. Вона упивається й насолоджується ним щодня.
– Надійко, я хочу, щоб у нас був власний будинок, великий, світлий, і щоб у ньому дзвінким переливом лунав сміх наших дітей, – з тривожними нотками в голосі сказав одного разу Володя.
– Так і буде, любий, хіба ж може бути по-іншому?
– Звичайно, кохана, так і буде …Та є, Надійко, одне «але»…
– Що може нам стати на перешкоді, Володю?
– Надійко, найпрекрасніша моя квіточко, ніколи й ніщо не стане між нами, та ми повинні пройти через випробування часом.
– Про що ти, Володю? Я щось не розумію тебе, – як сполохана куріпка схопилася з місця Надія.
– Кохана, вислухай мене, але пообіцяй, що сприймеш усе мужньо.
– Обіцяю, Володю.
– Надійко, ясне моє сонечко, із чого розпочати – не знаю. Як тобі сказати про це – не відаю. Головне, що я тебе сильно кохаю. І саме кохання допоможе нам пережити розлуку.
Надія сполотніла, серце забилося так, що ладне було вискочити з грудей, губи ворушилися беззвучно – у її очах застигла тривога.
– Надійко, ти ж добре знаєш, що на сході війна. Зайди-вороги плюндрують нашу землю. Я не можу залишатися осторонь, бо як же тоді дивитимуся в очі своїм дітям. Надійко, завтра я маю їхати… далеко… на схід… туди, де йде війна…
Вона хотіла закричати, завити, та не змогла – клубок підкотився до горла.
– Надійко, я – сильний, я – сміливий, я – живучий. Ти ж знаєш, що таких куля не бере. Через рік я повернуся, обов’язково повернуся, адже моїм ангелом-охоронцем буде наша любов, кохана.
Та вона вже нічого не чула. Летіла в прірву – глибоку, темну, жахливу. Раптом дужі руки підхопили її, підняли високо, до небесної блакиті.
– Надійко, лебідочко моя, ти ж обіцяла бути мужньою, – схилився над нею Володя.
– Будь проклята та війна… будь проклята… – шепотіли її вуста.
… Ішов дев’ятий місяць вимушеної розлуки з коханим. Надія носила під серцем плід їхнього з Володею палкого кохання.
… Сьогодні Надії приснився дивний сон. Ніби Володя читав їй красивий вірш про кохання, з якого вона запам’ятала лише два рядочки «…Лишь родственный услышав звук, И мир любовью, чистотою отзовется…» А тоді перетворився на білого лебедя, піднявся високо в небо і, розправивши крила, застиг у піднебессі.
Відчуття неспокою закралося в Надіїне серце. Вона тихо заплакала, зросивши подушку солоними краплинами сліз. Раптом болем різонуло живіт. Надія скрикнула, скрутилася клубком і покликала матір.
… Швидка повезла жінку до пологового будинку, а в цей час зі сходу летіла сумна звістка.
Надія народжувала важко, у муках, але сама. Хлопчик – справжній богатир, майже п’ять кілограмів.
– Молодець, – сказав лікар, – мужня ти жінка! Дай, Боже, тобі мужності на все життя. Тримайся, Надійко!
— І чому це Сергій Іванович так говорить? – подумала Надія.
– Як назвеш сина?
– Володею.
– Розумниця ти, Надіє, – ніби аж зрадів лікар.
– І яка йому різниця, як я назву сина? Чому він так зрадів, ніби в його честь назвала? – розмірковувала жінка.
Не знала бідолашна, що білим лебедем злетіла в небо душа того, хто завжди дивитиметься на неї звідти зеленими очима кохання.