Читателей на странице:
Закрутилася осінь у тернову хустину,
Ноги виставив босі, у дорогу пустилась.
Зустрічались їй люди і заможні, і бідні,
Глід зашився колючий у червоній шипшині.
Вітер в’южив листками, що пожухли невдовзі.
Сонця усміх ласкавий виглядав свою осінь.
Саме причепурилась, зарум’янені щоки,
Наче з яблук доспілих, що були на дощові.
Умивалась у росах, порозчісував коси,
І у травах порослих закохалась доросло.
Жовті пасмуги саду зустрічали світанок.
Так запишена стане ось бувало звичайно,
Задивляється в далеч у простору й незриму.
Пересічні кричали, запастись щоб на зиму.
Очманіло хапали, від жадоби трусились,
Хто в мішок, хто гербарій, ту окрасу щосили.
Та ніхто не вподобав помарніле те личко,
Бо скупі без любові промерзало тулились.
Дощ із неба бордовий їм життя попаплюжив.
Не писав на родові, а втопив у калюжі.
Не потрібно склинати тому долі своєї,
Що поламані лати і підлогою скрегіт.
Як у лісі скрип в’язів, тріск підтрухлого хмизу.
Привітайся люб’ язно, дружньо руку потиснув.
Може справді доречно трохи зризикувати
І, розправивши плечі, знов життя покохати.