Читателей на странице:
Гнітять сумління непорозуміння,
в пориві гніву скоїмо ми зло.
Принижуємо з гордістю навмисне,
куди дівається тоді любов?
Шукаємо собі ми виправдовувань,
бо певні в правильності слів і дій.
Не хочемо миритися вже довго,
не я, а він нікчемний лиходій.
Ми вивчені, успішні і красиві,
багаті і розумні через край.
Цураємось, щоб нас не заразили,
собі подібних, з рештою, кохай.
Якесь зараження ляка духовне,
тілесна чистота нам важливіша.
Насмішок, звинувачень й осуду є повні,
що ми порядні, а от він — невіжа.
Неначе в середині зачерствіли,
закам’яніле серце тарахтить.
Нема на Бога ні часу, ні сили,
хоч схаменімось, людоньки, на мить!
Ще гірш невиліковної хвороби
наш стан відносин, почуття, душі.
Бракує нам звичайної любові,
признатись варто, не скажи.