Читателей на странице:
Шовкові трави мені по пояс,
бреду я ними, мов ошаліла…
Мене ж бо кликав сопілки голос,
була у знаді, аж серце мліло.
Вже призабулось усе колишнє,
та сон – навіяв і сад, і трави.
І пригадались розквітлі вишні,
що так тулились до нас ласкаво.
В той час навколо усе п’янило:
і ті цілунки, і те зітхання…
То не сопілка тоді манила –
Манило, звісно ж, моє кохання.
Заманливо і принадливо!
Так, Леоне, колись і було — заманливо й принадливо! Дякую за теплий коментар!